Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Вона витерла їх носовичком.

— Пішто, ти ступив на дуже небезпечний шлях. Якщо у тебе виникне бажання зібрати всіх своїх родичів — дядечків, братів, сестер—та ще й усіх земляків на додачу, я не знаю, чим усе це може скінчитися. Це блощичне плем'я висмокче з тебе усю кров...

Пішта підскочив, немов його вжалила змія, і підійшов до дружини.

— Як ти сказала?—вигукнув він.— Для тебе Коп'я-ші — блощичне плем'я? Що це ти в біса придумала? Як смієш так розмовляти зі ,мною? Через якихось п'ятдесят пенге отаке верзеш! Чи, може, ці п'ятдесят пенге я взяв із спадщини Сенткалнаї? Може, Сенткалнаї цими грішми допомогли мені вибитися з злиднів? Може, ось уже шістнадцять років я існую тільки завдяки твоєму батькові, який посилає нам зайців і кошики гнилих яблук?!

— Гнилих?— лагідно мовила Ліна.— Як тільки в тебе язик повернувся? Мій батько відбирає для нас найкращі яблука! Ти лаєш мого батька, який ладен віддати за тебе життя? Який відмовляє собі у всьому, висилаючи нам найкращі продукти?..

Пішті стало соромно. Чого це він так розходився? Хоч він не дуже любив тестя, який і собі не жалував Пішту, бо, мовляв, той не вміє заробляти гроші, а Ліна працює в нього і за покоївку, і за куховарку,— все-таки слід визнати, що стариган завжди намагається бути щедрим і послужливим. Однак сказаного вже не вернеш. Цей його випад зовсім затьмарив оте блощичне плем'я.

— Мої родичі до цього часу не коштували тобі жодного філера. А батько завжди посилав нам яблука — хай навіть і гнилі, але ти їх їв. Я бачила — ти якось взяв із кошика одне побите, але тільки зараз зрозуміла: ще тоді ти запідозрив батька в тому, що він навмисне відбирає для тебе нікудишні яблука. І ти їх жер...

У голову Пішті шугнула кров, та він не міг промовити й слова. А Ліна вела далі:

— Твоє черево все перетравлювало. Не виблював... Тільки товщим став. Добре ж я відгодувала тебе яблуками Сенткалнаї! Можеш тепер гнути кирпу і надиматися від пихи — ось, мовляв, який я великий пан!.. Гадаєш, я не бачу, що ти вже у власну шкіру не вміщаєшся... А подвір'ям проходиш так, ніби якийсь гість, що випадково завітав сюди, до злидарів. Кидаєшся п'ятдесятьма пенге... Де ж ти у біса їх узяв? У тебе й філера не було за душею, коли ми лічили гроші останній 'раз. Тож ти їх у мене або вкрав, або затаїв, приховав, щоб я не знала. А може, вже запускаєш лапу в міську казну; вже присмоктався, як комар?

Пішта аж похитнувся від Ліниних слів, мов бик, оглушений сокирою різника.

— Чорти крадуть, а не я!—сказав у тон дружині, хоч і не мав звички вживати грубі вирази. А втім, і Ліна вживала їх тільки тоді, коли дуже сердилася.— Це мій чесний заробіток! Мені заплатили ці гроші за договір, який я склав у відділі. Красти у тебе? А що? Те, що сам тобі даю?! Та нехай воно буде все прокляте!..

Пішта зав'язав краватку, яку трохи попустив, коли ліг відпочити, й зібрався піти геть.

Ліна хотіла ще щось сказати, але змовчала і довго дивилася просто в очі чоловікові. Пішта з жахом завважив, що вона за якусь хвилину страшенно постаріла: щоки ввалилися, шкіра на обличчі взялася зморшками, під очима залягли темні кола, а погляд випромінював ненависть.

Ліна мовчки повернулася на каблуках і вийшла.

Пішта поправив краватку, обсмикнув костюм і майже бігом, немов боячись, що його зупинять, подався на вулицю.

Здається, це вперше в житті він не поцілував дружину, йдучи із дому,

XII

Очі його запливали слізьми, обличчя пашіло. Він прямував за місто. Йшов і йшов, не стишуючи кроку. Зараз йощу було несила зустрічатися з людьми.

Життя раптом здалося Пішті зовсім безнадійним. Чого воно варте, якщо людина — самітня в ньому І не може присвятити себе ідеалам, які жевріють у її душі? Ідеалам, заради яких тільки й варто жити? Адже він дуже любить своїх сестер і братів. Пішта вперше замислювався над тим, що тільки завдяки випадкові він піднявся на вищий суспільний щабель, а їм не пощастило туди сягнути. Ну то й що? Невже з усіх пташок одного гнізда жодна не повинна злетіти вище за інших? Має ж бути серед них сильніша, спритніша пташка. І хіба не повинна вона допомагати іншим, слабшим, кволішим?

Взяти хоча б його обрання на посаду обер-прокурора. Не сам же він організував його! І навіть не в здібностях тут річ — тільки у випадкові. То невже божа ласка впала на їхню родину тільки задля того, щоб ощасливити Ліну Сенткалнаї?,, А Аделці Коп'яш не повинно перепасти і п'ятдесяти пенге?..

А втім, годі сушити собі цим голову. Якось-то буде. Замість цих п'ятдесяти пенге знайдуться інші п'ятдесят.

І сто. І тисяча. І десять тисяч. Бо перед ним одкрива-ються фантастичні можливості... Ліні Сенткалнаї навіть і не сниться, що чекає на неї...

Пішта й далі подумки сперечався з дружиною. Він уже не вибирав виразів. Ліна — що правда, то не гріх,— добра дружина, уважна, охайна, ощадлива, вона заразом і покоївка, і куховарка, і праля, і посудомийниця. Це чудово. Однак йому потрібна не служниця, а подруга життя, близька й рідна душа. Із цією жінкою він ніколи не доможеться того, чого прагне; вона тягне його в бо-" лото...

Блощиця!., блощичне плем'я!.. Що вона хотіла цим сказати? Холуйське плем'я, так?.. Та чи не вона висотує з Пішти кров, спустошує його мозок, нищить його ідеали, все гарне, що в ньому є? її цілком улаштувало б, якби він засів у тому маєтку — ха, теж мені маєток, усього вісімдесят хольдів!—і став батраком, скнів, немов той червак, що копошиться в гної... Ні, його це не влашто вує.

І ось Ліні випала доля бути його супутницею на шляху вгору, в райську височінь! Ні, вона — тягар, вона стане на заваді його великим справам, його поступу! Вона не в змозі збагнути, що часи Попелюшок давно минули. їй слід стати зовсім іншою — дружиною, жінкою, яка здатна допомагати чоловікові робити кар'єру.

Через неї в Пішти немає друзів, приятелів. Вона завжди нищила під корінь усі його спроби завести з кимось дружбу. її ніхто не цікавить, їй ніхто не потрібен, крім кількох жінок, таких само обмежених, як і вона,— приміром, як ота дружина ветеринара, що з нею можна обговорювати по телефону "питання" про маринад для зайця...

Коли ти хочеш узяти владу в свої руки, тобі для цього потрібні союзники. Хто ж твій союзник? З ким ти можеш сісти і обговорити свої плани? З людьми, що з ними досі приятелював? Жоден не гідний .навіть спогаду...

Раптом вій згадав про свого меншого брата Меньхерт та. Оцей, либонь, підходить.

Треба якось викликати його сюди. Немає в нього ближчих друзів, ніж Альберт і Меньхерт. Надто Мень-херт. Вони розуміють один одного з півслова. Завжди радо зустрічаються, ведуть нескінченні розмови. В поглядах на життя вони майже у всьому схожі, але зрідка між ними все ж таки спалахують палкі суперечки. Не суперечки, а справжні рицарські турніри! Так, наче обоє вони стоять на корті зі шпагами в руках, немов шанувальники цього шляхетного й витонченого бою. І, щиро кажучи, кожен був у захваті від того, з якою майстерністю супротивник завдавав йому ударів...

Із Ліною сперечатися просто неможливо. Хоч вона й жінка, але в суперечках — це справжній призовий борець, який в першому ж бою вбиває свого супротивника. Блощичне плем'я!.. Це ж треба знайти таке слово! Завжди вона знає, як' уразити иайдошкульніше. З усіх тих паскудних комах, які кусаються і ссуть кров, вибрала найогиднішу... Спробуй після цього продовжити суперечку!

Ploro думки знов і знов поверталися до Ліни. Може, тому, що вона посварилася з Меньхертом? Колись молодший брат утяг її в одну справу, яка зазнала краху, і Ліма після цього зненавиділа його на все життя. А втім, Меньхерт тоді чудово все продумав... Під час війни солдати привозили із фронту багато усіляких витворів мистецтва. Незважаючи на найсуворіші заборони командування, вони вирізували ікони із церковних вівтарів, ховали їх у заплічні мішки й привозили додому. Солдати брали все: святі дари, золоті та срібні келихи, скарби старовинних замків. Солдат, який побував там, де стріляли гармати, що перетворювали на руїни не тільки будники, а й цілі палаци, мимоволі думав: чому б йому не витягти з-під обгорілих колод якусь блискучу цяцьку й не сховати в кишеню, щоб згодом привезти додому й подарувати дітям?

Отже, у Меиьхерта — він тоді був музейним працівником — виникла ідея створити товариство порятунку трофеїв. В такий спосіб удалося б зберегти витвори мистецтва для музеїв і навіть для реституції1 їх після закінчення війни. З іншого боку, вдалося б захистити бідних солдатів од зажерливих лихварів, які скуповували в них музейні скарби за безцінь, щоб згодом продати за мільйони. Адже солдати мало розумілися на витворах мистецтва.

Ліна, жінка, схильна до комерції (в жилах її тече трохи вірменської крові, бо Сенткалнаї були колись Кара-керами, хоч тільки господові богу відомо, як стали вони Сенткалнаї), зметикувала, що на цій справі можна заробити, і віддала Меньхертові гроші, одержані від батька як посаг. Але компаньйонів, спіткала невдача: військове командування, посилаючись на те, що офіційна торгівля воєнними трофеями може дістати небажаний зовнішньополітичний відголос, не дало на неї дозволу. Таким чином, Лінині гроші, витрачені на організаційні заходи, пропали. Однак знайшовся один спритний єврей, який не злякався військової інспекції, розпочав торгівлю на свій страх та ризик і добряче нагрів руки на ідеї Меньхерта...

А Ліна досі оплакує ті триста сімдесят крон, що їх у три заходи "виманив" у неї Меньхерт: спершу двісті, потім сто, тоді сімдесят. Тепер вони згадуються їй як справжні "золоті крони". До речі, недавно, риючись у скрині, вона' знайшла п'ять непроштемпельованих асигнацій2, вартістю по сто крон кожна. Забувши свого ча*

1 Реституція — повернення майна законному власникові, яке було вивезене із окупованої території.

2 На початку 20-х років в Угорщині після інфляції було проведено девальвацію валюти; паперові гроші, непроштемпельовані у встановлений строк у банку, втрачали свою вартість.

су, де вони заховані, Ліма не встигла їх проштемпелювати. Вона довго себе картала, але зрештою примирилася. А ось Меньхерта через ті нещасні триста сімдесят крон вона і бачити не бажає!

Треба, щоб Меньхерт приїхав у Жаратнок.

Пішті раптом сяйнуло: адже в місті якраз будується музей! Він запросить Меньхерта директором!..

Така ідея і раніш приходила Пішті в голову, бо, як радникові з питань культури, йому іноді доводилося займатися питаннями будівництва музею.