Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

вер­та­ла на­зад i знов iш­ла. Ба­ла­ка­ла i пла­ка­ла пе­ред де­ким, роз­пи­ту­ючись, але нi­чо­го не до­вi­да­ла­ся, як i про ту свою бiд­ну ди­ти­ну. Лиш смерть од­на слi­ди так за­ти­рає. Смерть од­на. А от се був батько­вий го­лос. Ду­хом до неї вста­вив­ся. Дум­ки товп­ляться ро­ями в її ост­ра­хом i спо­­ми­на­ми роз­бур­ха­нiй ду­шi, що май­же не тя­мить се­бе доб­ре.

А все ж та­ки то був го­лос її батька, Анд­ро­на­тi. Лиш вiн один прок­ли­нав тим страш­ним прокльоном, яко­го всi, як вог­ню, бо­яться. Вiн один. Вi­ком був вiн i її ма­ти мiж всi­ма най­стар­шi. Та звiд­ки взяв­ся той прокльон до неї, щоб її по­би­ти в нiч­нiй го­ди­нi? З-пiд зем­лi? Як зак­ля­не бу­ло, зем­ля дри­жить.

I во­на пе­ре­ко­на­на, що вiн взяв­ся до неї те­пер вже з-пiд зем­лi. Та­кої чор­ної гуч­ли­вої пiв­но­чi лиш з-пiд зем­лi. Йо­го ду­ша прий­шла, щоб за­по­вiс­ти їй смерть. Три ра­зи впро­шу­ва­ла­ся до неї, три ра­зи не об­зи­ва­ла­ся во­на. А що не вий­шла i не впус­ти­ла, вiн зак­ляв…

Батьковий го­лос. Го­лос пос­мерт­ний. Страш­ний, зах­рип­лий, глу­хий, зло­вi­щий. Во­на ж ви­ну­ва­та! Чо­му не ство­ри­ла?

Її ус­та вик­рив­ля­ються.

Кому ство­ри­ти?

Се бу­ла пiв­нiч, а опiв­но­чi хо­дять лиш роз­бiй­ни­ки або мер­цi.

…I му­читься Мав­ра на зем­лi, стог­не, вик­ли­кає iм'я гос­поднє. Мо­литься… А ко­ли б її батько жив, - стрi­ляє їй на­раз дум­ка до го­ло­ви, - i от, так свi­том iду­чи, нат­ра­пив нес­по­дi­ва­но на її осе­лю, а во­на не впус­ти­ла… О бо­же… не дай, щоб так бу­ло, i се во­на батька сво­го не впус­ти­ла. Од­нак… - му­чить її дум­ка да­лi… - се мог­ло й так бу­ти. Вiн iшов, як iдуть бiд­нi лю­ди… iшов, все од­но, на жит­тя чи на смерть. Хто так во­ло­читься, як не ци­га­ни? Заб­лу­див, мерз i до­би­вав­ся до свiт­ла, до теп­лої ха­ти­ни. Впро­шу­вав­ся, мо­лив… О, о, о!.. Ма­в­ро, ти не впус­ти­ла, мо­же, й батька сво­го, в те­бе грi­хiв i без то­го до­во­лi на ду­шi. Ти про­ви­ни­ла­ся! А так во­на бо­ро­ла­ся з со­бою, так їй пiд­но­си­ло щось ру­ки… мо­ли­ло ство­ри­ти две­­рi - а од­нак… страх пе­ред смер­тю не до­пус­тив. Не год­на бу­­ла, бо­яла­ся.

Потiм надс­лу­ху­ва­ла ще, дри­жа­чи на цi­лiм тi­лi. Не вер­не? Але нi­чо­го не дос­лу­ха­ла­ся бiльше. Ти­ша то й ти­ша. Лиш десь якесь глу­хе, про­тяж­не та го­лод зрад­жу­юче вит­тя вов­ка нес­ло­ся лi­сом мiж од­нос­тай­ним шу­мiн­ням де­рев. Бiльш нi­чо­го. Огонь в пе­чi лед­ве свi­тив­ся, мов клi­пав до тем­ря­ви в ха­ти­нi, i мерт­вецька ти­ша за­па­ну­ва­ла…

Мавра не по­ки­да­ла сво­го мiс­ця пiд по­ро­гом, все чо­гось бо­яла­ся, так вже тут i ос­та­ла. Зво­ру­ше­на пе­ре­ля­ком i дум­кою про батька, му­чи­ла­ся чи не до са­мо­го ран­ку.

Рано-ранесенько, як лиш в лi­сi роз­вид­нi­ло­ся, во­на пiд­ня­ла­ся i заг­ля­ну­ла пе­ред ха­ту. Пе­ред две­ри­ма i пiд вiк­ном вид­нi­ли в на­вi­янiм пiд ха­ти­ною снi­гу ве­ли­кi, не­по­во­рот­нi, нес­по­кiй­нi слi­ди чо­ло­вi­ка i гу­би­ли­ся по­тiм в сто­ро­нi, що ве­ла в су­сiднє се­ло.

Мавра вер­ну­ла до ха­ти. Не мог­ла поз­бу­ти­ся по­чут­тя, що по­пов­ни­ла щось ду­же ли­хе, не ство­рив­ши две­рей. Те­пер, вдни­ну, ска­за­ла со­бi, що го­лос, що так її пе­ре­ля­кав i при­га­ду­вав го­лос батька, не мiг по­хо­ди­ти вiд умер­ло­го, лиш вiд жи­во­го. Те­пер вже знає. Ве­ли­кi, нес­по­кiй­нi, пов­нi роз­пу­ки людськi слi­ди бу­ли тут, ко­ло її ха­ти. А ко­ли не ство­ри­ла бiд­но­му, згу­би­ли­ся в лi­сi або i пiш­ли, мо­же, на­вiть чи не на­зуст­рiч вов­кам.

Вернувши до ха­ти, во­на розк­ла­ла знов огонь. Що ма­ла ро­би­ти? Взя­ла­ся пе­ре­ду­сiм во­ро­жи­ти зер­ном-ку­ку­руд­зою. Чи бу­ло оце вно­чi в неї доб­ро чи ли­хо?

Не до­во­ро­жи­ла­ся.

Зерно не па­да­ло в па­ру. Скiльки i змi­шається, не ки­не во­на ним, а во­но все не в па­рi ук­ла­дається. Все не до рiв­но­го чис­ла…

Мавра за­ду­ма­ла­ся.

Вона вiд­чу­ває ви­раз­но, що вчи­ни­ла зле, не впус­тив­ши чо­ло­вi­ка в ха­ту, що з то­го вий­де го­ре…

***

Кождої по­гiд­ної не­дi­лi хо­дить Те­тя­на, пиш­но прист­ро­є­на, до своєї ста­рої при­ятельки Мав­ри на Ча­ба­ни­цю в лiс по­­над яр.

Так i сеї не­дi­лi.

Зiрвавши в зiльни­ку пиш­нi два чер­во­нi ве­ли­кi ма­ки та за­к­вiт­чав­ши­ся ни­ми з обох сто­рiн ли­ця, виг­ля­да­ла в зо­ло­тих пiв­мi­ся­чи­ках своїх, що дос­та­ла ко­лись вiд Мав­ри i зад­ля яких бу­ла в се­лi наз­ва­на змал­ку "тур­ки­нею", - пре­гар­но.

Так пiш­ла.

Опинившися вреш­тi ко­ло Мав­ри­ної ха­ти та пе­ре­ко­нав­ши­ся, що две­рi знад­во­ру бу­ли ста­ран­но за­чи­не­нi, во­на вга­да­ла, що Мав­ра вий­шла або в су­сiднє се­ло, або шу­ка­ла десь лi­сом, як час­то-гус­то, чу­дот­вор­но­го зiл­ля. Ви­чi­ку­ва­ти її по­во­ро­ту бу­ло го­дi, бо во­на ба­ви­лась iно­дi й цi­лий день, вий­шов­ши отак з ха­ти.

Тетяна пiш­ла бi­лою стеж­кою да­лi, в дум­цi, що, мо­же, стрi­не де ста­ру по до­ро­зi. Iду­чи поп­ри па­со­виська своєї ма­те­рi, за­зи­ра­ла за­люб­ки з пра­вої сто­ро­ни в гли­бо­кий яр, яким гнав ве­се­лий по­тiк, ожив­ля­ючи цi­лу гли­бо­ку мов­ча­ли­ву до­ли­ну i вiд­дi­лю­ючи нi­би срiб­ною стеж­кою Ча­ба­ни­цю вiд су­сiдньої стрiм­кої i за­лiс­не­ної то­ри.

Сказано:

Праворуч яр-про­пасть з шум­ли­вим по­то­ком, з лi­вої Ча­ба­ни­ця, а на нiй опе­рi­зу­юча її бi­ла стеж­ка. То шир­шає мiс­ця­ми на два-три лю­да, то зву­жається знов у вузьку га­дюч­ку - як де мiс­це над яром.

Тетяна, лю­бить сю­ди хо­ди­ти. По сiй сто­ро­нi Ча­ба­ни­цi i чу­до­вий вiд­го­мiн: клик­неш що, то вiд­го­мiн вi­дiз­веться, мов з людської гру­дi. Ча­сом, хо­ча ду­же рiд­ко, пе­ре­хо­дять сю­ди знай­омi її й ма­те­рi. Зви­чай­но, цiл­ком чу­жим не вi­ль­но. Те­тя­на знає тут кож­ду де­ре­ви­ну, знає цвi­ти, знає, де ви­­рос­та­ють най­кра­щi тра­ви, де, на кот­рих мiс­цях най­бiльше су­ниць i ма­лин, як iти, щоб як­най­скор­ше дiс­та­ти­ся пiд "Бi­лий ка­мiнь", звiд­ки вид­но су­сiд­нi се­ла, мов на до­ло­нi, i як до них най­бор­ше [16] дiс­та­ти­ся. Во­на тут все знає. I от зiй­шла са­ме з вер­ху Ча­ба­ни­цi, де роз­зи­ра­ла­ся на всi сто­ро­ни - не ду­же-то ще й ква­питься, до­ки не при­си­лу­вав її на­­раз до то­го гост­рий ту­пiт кiнсько­го ко­пи­та. Зчу­до­ва­на ви­с­ту­пи­ла Те­тя­на з-по­мiж сме­рек на бi­лу стеж­ку з пи­тан­ням в ду­шi, хто сю­ди їде ко­нем… i ста­ну­ла. Про­ти неї їхав бi­­лою стеж­кою, кро­ком, на чор­нiм, як ву­голь, гус­тог­ри­вiм ко­нi Гриць iз се­ла Тре­тiв­ки. По­ба­чив­ши дiв­чи­ну, зак­вiт­ча­ну в ве­ли­кi чер­во­нi цвi­ти, що вий­шла з лi­су так ся­мо за­чу­до­ва­на йо­го ви­дом, як вiн нею, вiн ста­нув, як i во­на, - i обоє ди­ви­ли­ся якусь хви­ли­ну мовч­ки на се­бе.

Потiм вiн пер­ший сха­ме­нув­ся. Здiй­няв­ши ка­пе­люх, поз­до­ро­вив.

Вона вiд­по­вi­ла i не ру­ши­ла­ся з мiс­ця, див­ля­чись на нього своїми блис­ку­чи­ми очи­ма, i в тiй хви­лi з яко­гось нес­по­дi­ва­но­го за­чу­ду­ван­ня ви­со­ко пiд­ня­ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми.

- Iдеш да­лi? - спи­тав Гриць i при тих сло­вах злiз з ко­ня, не зна­ючи май­же чо­му.

- Нi, - вiд­по­вi­ла спо­кiй­но, бай­дуж­но,