Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

а вiд­так до­да­ла: - Об'їдь ме­не.

- Об'їхати те­бе? - спи­тав i оки­нув її пог­ля­дом пов­но­го за­чу­ду­ван­ня, а за­ра­зом яко­гось нi­мо­го уша­ну­ван­ня.

- Так. Об'їдь ме­не. Я не пi­ду бiльше нi да­лi, нi на­зад. Му­шу тут жда­ти.

- Чому му­сиш ти жда­ти?

- Бо так.

- Ждеш ко­го? - пи­тає да­лi.

- Сьогоднi вже лед­ве. Пi­ду по­то­му до­до­му.

- Та хi­ба ти тут завж­ди жи­веш?

- Iй де! - вiд­ка­за­ла не­терп­ли­во. - Сьогод­нi так тра­пи­ло­ся. Ма­ла од­ну жiн­ку тут зди­ба­ти i не зди­ба­ла.

- Та за­мiсть жiн­ки зди­ба­ла ме­не, - до­дав, злег­ка ус­мiх­ну­в­­ши­ся, не спус­ка­ючи нi на хви­ли­ну ока з її чор­них лу­ку­ва­тих брiв.

- Об'їдь ме­не! - обiз­ва­ла­ся знов спо­кiй­но, з яко­юсь по­тай­ною просьбою в го­ло­сi. - Об'їдь ме­не.

- Та на­що?

- Бо так.

- Не хо­чеш ме­нi з до­ро­ги ус­ту­пи­ти? - спи­тав з по­ко­рою в го­ло­сi.

- Я не знаю. Але, мо­же, й то­му, та пус­те во­но, - до­да­ла вiд­так лег­ко­важ­но i ус­ту­пи­ла­ся йо­му са­ма з до­ро­ги.

- Ти хто? - пи­тає вiн i зав­ва­жив аж те­пер її зо­ло­тi пiв­мi­ся­чи­ки-ковт­ки, що за по­ру­шен­ням го­ло­ви ко­ли­са­ли­ся злег­ка в ухах та мов пiдх­лiб­ля­ли зо­ло­тим по­лис­ком її кра­сi.

Вона не об­зи­вається за­раз, але, пiд­су­нув­ши ви­со­ко бро­ви, гля­дi­ла, зда­ва­ло­ся, згор­да на нього.

- Стiй! - про­сить i ха­пає її за ру­ку.

- Чого? - ка­же во­на не­терп­ли­во.

- Скажи, як на­зи­ваєшся?

- Я Тур­ки­ня, - вiд­по­вi­дає i впи­ває свої очi в йо­го чу­до­вi, го­лу­бi, як не­бо, що її чи­мось пот­ро­хи мi­ша­ють.

- Туркиня? - пов­то­рює вiн з за­чу­ду­ван­ням, бо нi­ко­ли про жод­ну Тур­ки­ню не чу­вав.

- Туркиня, - пов­то­рює прес­по­кiй­но i вiд­вер­тається, бо не зно­сить йо­го виг­ре­бу­що­го цi­ка­во­го пог­ля­ду на со­бi.

- Пожди, крас­на Тур­ки­не, - ка­же вiн i обiй­має на­че на вну­т­рiш­нiй при­каз ру­кою її шию. Во­на ви­хов­зується з-пiд йо­го ру­ки i знов пiд­су­ває бро­ви вго­ру.

- Не знаєш ме­не, а за­чi­паєш, - ка­же су­хо i вiд­су­ває йо­го спо­кiй­ним, а за­ра­зом вiд­пор­ним ру­хом вiд се­бе. - Га­даєш - я за­раз для кож­до­го? Але я не для кож­до­го. Ка­жу то­бi: я не для кож­до­го.

Вiн спо­важ­нiв.

- Я вид­жу, що ти крас­на, мов ру­сал­ка, а дiв­ча­та крас­нi я люб­лю.

- То не шту­ка.

- I те­бе я лю­бив би.

- Спробуй. Га­даєш - як ка­жу, я для кож­до­го? Я не для ко­ж­­до­го.

- Але, мо­же, зад­ля ме­не - ка­же вiн з по­ко­рою i кла­няється їй на­раз низько аж до нiг, за­дер­жу­ючи при тiм ка­пе­люх в обох ру­ках.

- То лю­би!! - вiд­по­вi­дає, як пер­ше, спо­кiй­но i, оки­нув­ши йо­го блис­ку­чим спо­ло­ха­ним пог­ля­дом, зро­би­ла кiлька кро­кiв впе­ред.

- А от ти йдеш да­лi, - за­че­пив вiн її знов.

- Чому б нi? Дов­го на од­нiм мiс­цi не стоїть нiх­то. Вiн суп­ро­вод­жає її мовч­ки, гля­дить на неї, що рос­том май­же йо­му пiд па­ру, а вiд­так пи­тає:

- Твої ро­ди­чi тур­ки?

- Нi, - вiд­по­вi­дає во­на.

- А де ва­ша ха­та?

- Де я сид­жу? - спи­та­ла. - А от, ба­чиш, я в лi­сi, та зреш­тою… - не до­по­вi­ла, ука­зав­ши кри­ла­тим ру­хом пе­ред i по­зад се­бе.

- Десь тут у лi­сi? - пи­тає вiн, не зро­зу­мiв­ши її ру­ху.

- Нi, - вiд­по­вi­дає i на­раз смiється та­ким сер­деч­ним, по­ри­ва­ючим смi­хом, яко­го, зда­ва­ло­ся йо­му, нi­ко­ли до­сi не чув. Та тут про­ки­ну­ла­ся в нiм йо­го враз­ли­ва вда­ча i вiн ура­зив­ся.

- Чого смiєшся?

- Бо ти ду­рень!..

Вiн спа­лах­нув i ста­нув.

- Ти-и! - ка­же, пог­ро­жу­ючи ру­кою, з за­iск­ре­ни­ми очи­ма. - Ти ува­жай, не­бо­го, що го­во­риш, бо я не ду­рень, за яко­го ме­не маєш.

Вона пiд­но­сить гор­до го­ло­ву, пiд­су­ває чор­нi бро­ви, не­на­че мi­рить йо­го вiд го­ло­ви до нiг, i ка­же лиш те од­но сло­во з нез­ви­чай­ним лег­ко­ва­жен­ням, про­тяж­но: - Ов-ва!!!

Тепер вiн ски­пiв.

- Ти! - ка­же з при­тис­ком пог­ро­зи, що та­ки про­би­ла­ся в йо­го го­ло­сi, iду­чи чи й не тi­лом та кон­цент­ру­ючись блис­ка­ви­цею в очах. - Ти ска­жи ще лиш од­но та­ке сло­во, i за­раз по­ба­чиш, хто той ду­рень!

- Ов-ва! - вiд­по­вi­дає во­на знов i опи­нюється цiл­ком бли­зько пе­ред ним.

Вiн здiй­має ру­ку з па­ла­ючи­ми очи­ма, а во­на блис­кав­кою схи­ляється до йо­го об­лич­чя, її очi приж­му­ри­ли­ся, мов до пес­то­щiв, а ус­та ус­мi­ха­ються.

- Ти ду­рень! - пов­то­ряє во­на пест­ли­вим го­ло­сом. - Ти ду­рень, а я, знай, тур­ки­ня!

Вiн ос­тов­пiв.

- Чортиця! - вiд­по­вi­дає з сильним зво­ру­шен­ням, що рап­то­вою хви­лею най­шло на нього. - Чор­ти­це! Будь ти i тур­ком, а я як злов­лю те­бе в свої ру­ки, жи­ва не вий­деш. Ти знаєш, хто я та­кий? Я Гриць з угорської гра­ни­цi, син ба­га­ти­ря!

- Ов-ва! - вiд­ка­зує во­на i мi­рить йо­го i очи­ма, i чор­ни­ми бро­ва­ми, i, зда­ва­лось, ви­со­кою, струн­кою по­ваб­ною стат­тю своєю зго­ри вдо­ли­ну.

Гриць сплю­нув. Зво­ру­ше­ний, не зва­жає, як ко­ло її уст грає сва­во­ля.

- Ти та­ка вiд­важ­на, що не боїшся нi­ко­го?

- Кого ме­нi бо­яти­ся?

- Таких, як я, нi?

- I та­ких, як ти, нi.

- То ж ди­ви­ся, що та­кi, як я, умi­ють, - вiн ука­зав мовч­ки на сво­го гар­но­го ко­ня, - а он гля­ди! - ка­же.

Вiн обер­нув­ся, пiд­няв ко­ня, мов ма­лу со­ба­ку, за пе­ред­нi но­ги i дер­жав йо­го че­рез доб­ру хви­ли­ну ду­бом.

- Видиш, який я мiц­ний? - спи­тав.

- Виджу. Але що ме­нi до то­го?

- Мене з-за моєї си­ли всi на се­лi зна­ють, всi бо­яться, хо­ча я не бо­юся.

- Я те­бе не пи­таю, - вiд­ка­зує во­на i з ти­ми сло­ва­ми взя­ла­ся нез­ви­чай­но гор­до i пев­но пе­ре­хо­ди­ти ко­ло нього i ко­ня.

- Я ба­га­тирський син… - до­дає вiн гор­до.

- А я тур­ки­ня…

- В мо­го батька по­ло­ни­ни i ста­до ко­ней, сот­ки овець, ху­до­би ро­го­вої най­бiльше, а скiльки iн­шо­го доб­ра! - май­же спi­ву­че за­кiн­чив i свис­нув.

- Або я те­бе пи­таю? - вiд­по­вi­дає знов.

- Ти якась… чортз­на-хто! - гнi­вається вiн.

- В моєї ма­те­рi ба­гатст­во, - ка­же во­на, - по­ло­ни­ни най­кра­щi ось тут, на Ча­ба­ни­цi, ко­нi, вiв­цi, ху­до­ба… млин, звоїв по­ло­тен вже не знаю скiльки, - а я, ти ба­га­тирський си­ну з угорської гра­ни­цi, - я тур­ки­ня. Знаєш?

Гриць знов свис­нув

- По лi­сi хо­дить, ви­жи­дає ко­гось, са­ма не знає ко­го, як ду­р­­на, - до­дав по­гiрд­ли­во i тут же ур­вав.

- I зди­бає - дур­нiв, - до­кiн­чи­ла спо­кiй­но, пiд­су­ва­ючи знов уго­ру бро­ви та вдив­ля­ючись йо­му прос­то-прос­тi­сiнько в очi.

Вiн розс­мi­вається.

- Ади, яка пе­ре­го­до­ва­на ту­рецьким ро­зу­мом! - ска­зав.

- Така, якою вже зро­ду вда­ла­ся та якою ба­чиш. Я то­бi ка­за­ла: об'їдь ме­не. Чо­го-сь за­чi­пав? Я не для пер­шо­го-лiп­шо­­го.

- А як я отут на мiс­цi наб'ю те­бе? - спи­тав вiн i заг­ля­нув в її бi­ле пре­гар­не ли­це виг­ре­бу­щим пог­ля­дом.

- Мене нiх­то в жит­тi ще не бив, - вiд­по­вi­дає на­раз сум­но. - Ти був