Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

Саме це повідомлення в літопису відсутнє. Це був час князівських усобиць і половецьких нападів. Автор «Слова о полку Ігоревім» писав, що «тоді на всій Руській землі рідко ратаї гукали, але часто ворони крякали, трупи між собою поділяючи». Особливо загострилися відносини між Володимиром Мо-номахом та Олегом. Вірогідно, запис на стіні повідомляє про князівський з’їзд на Желяні, який закінчився укладенням миру між ними. Мир, за звичаєм тих часів, затвердили клятвою в головному храмі Русі. А якийсь самовидець, можливо й учасник цієї події, видряпав напис на стіні собору.

На північному боці хор відшукано написи, зроблені матір’ю і сином князя Святополка. Зверху читаємо: «Господи помози рабе своеи Олисаве Святополчи матери, руськыи княгыни». Цей напис є традиційною формулою, поширеною на Русі. Гадають, що вона, разом з ім’ям автора, мала в давнину значення підпису. Цікаво, що це один з небагатьох написів, зроблених жіночою рукою. Він також переконливо підтвердив думку, що жінки розміщувалися саме на північному боці хор, а не на південному, як вважалося тривалий час.

Трохи нижче від цього напису видряпаний ще один рядок, але вже іншою рукою: «А аз дописал сыны Святополчи». Тут до прохання Олісави (Єлисавети) приєдналися її онуки —: сини Святополка — Мстислав, Брячислав та Ярослав.

Ще два цікавих написи пов’язані з особою, про яку згадує і літопис, і давньоруські билини. Перший з них читається: «Господи, помози рабу своєму Ставрови недостоиному рабу твоєму». У другому сказано: «Писал Ставр Городятинич». Перший напис — це автограф самого Ставра, а другий, мабуть, належить якомусь киянину, який засвідчував, що напис зроблено справді Ставром Городятиничем.

Ким же був цей Ставр Городятинич? Це питання висвітлив С. О. Висоцький. У своєму «Повчанні» Володимир Мономах писав, що замолоду він ходив у похід до Смоленська «із Ставком Городятиничем». На той час це був, напевне, ще молодий воєвода, якого називали зменшеним ім’ям Ставко. Він, можливо, був сином київського боярина Городяти.

Пізніше Ставко згадується в Новгородському літопису. У 1118 р. Володимир Мономах викликав до себе в Київ новгородських бояр, які вчинили непокору. Тих, хто поклявся у вірності князеві, відпущено додому. А кілька чоловік, разом

із сотським Ставром, кинули в поруб (в’язницю). Історія із Ставром Городятиничем знайшла свій відгук у народному епосі Давньої Русі — відомій билині «Ставр Годинович». У ній розповідається про княжого боярина Ставра Годино-вича:

В Нове-городе живу да я хозяином,

Я хозяином живу да управителем И полным лицом живу доверенным...

Ставра викликає до Києва князь Володимир. Під час бенкету Ставр похваляється своїм багатством і навіть висміює князя:

Что ото за крепость в Киеве,

У великого князя Владимира!

У меня-де, Ставра боярина,

Широкий двор не хуже города Києва...

За це князь наказує посадити Ставра в поруб.

Вчені Б. О. Рибаков та С. О. Висоцький вважають, що Ставр Городятинич з напису в соборі, Ставко з "Повчання" Монома-ха, Ставр Годинович з билини й літописний соцький Ставр — одна й та ж особа.

До софійських графіті зараз звертаються історики і філологи, архітектори і мистецтвознавці. Вони відкривають для нас не одну сторінку минулого.

Таємниця ктиторської фрески. Відвідувачі історико-архітек-турного заповідника «Софійський музей» ще кілька років тому слухали розповідь екскурсоводів про те, що в головному нефі собору на південній стіні збереглися зображення чотирьох дочок Ярослава Мудрого, а на північній — двох молодших синів. Західна стіна із зображенням самого князя і ще якихось фігур, на жаль, до нашого часу не збереглася. Лише радянсько->"> археологові М. К. Каргеру вдалося виявити підвалини двох товпів, на які вона спиралася.

Отже, колись на трьох стінах центрального нефа розміщувалася велика фрескова композиція із зображенням ктитора (засновника) храму Ярослава Мудрого та його родини.У 1651 р. цю композицію замалював голландський художник А. Ван Вестерфельд, і це дало змогу дослідникам робити певні реконструкції всього родинного портрету.

Здійснивши реконструкцію, С. О. Висоцький переконливо довів, що на південній стіні було зображено не дочок, а синів Ярослава.

Дослідник помітив, що зображення жінок на південній стіні суперечить традиціям Візантії та Русі, коли під час церковної служби чоловіки розміщувались окремо від жінок, причому праворуч від князя (який сидів у центрі), а жінки — ліворуч, тобто чоловіки містилися на південь, а жінки — на північ від центру. Те саме можна було побачити на багатьох зразках монументального живопису, на книжкових мініатюрах. До того ж усі написи в Софії, зроблені жінками, було знайдено тільки в північній частині храму. Малюнки Вестер-фельда і академіка Ф. Г. Солнцева (який керував реставрацією у XIX ст.) також показують, що чоловічі постаті розміщено праворуч від князя.

Чому ж помилялися інші дослідники, які вважали, що на південній стіні зображено дочок?

Для цього потрібно заглянути в історію собору. Фрески XI ст. були записані й закриті пізнішим живописом XVIII ст. і про них надовго забули. Коли ж у 1843 р. в одному з південних бокових вівтарів на склепінні відпала штукатурка з олійним живописом і під нею виявилася фреска XI ст., це стало справжньою сенсацією. Вирішено повністю відкрити стародавній живопис. Але техніка реставрації була ще примітивною. Олійний живопис XVIII ст. зчищався залізними скребками, від чого фреска XI ст. значно постраждала. Після розчищення фресок духовенство вирішило, що вигляд цих фресок не створює необхідного «церковного благолєпія». Стародавні фрески почали поновлювати олійними фарбами. Спочатку це здійснював петербурзький маляр Пошехонов. Він розписав їх клейовою фарбою, яка весною вся потекла. Потім цю роботу продовжили ієромонах Києво-Печерської лаври Іринарх і священик Желтоножський. Фрески повинні були поновлюватися за стародавніми контурами, але малограмотні майстри визначали ці контури відповідно до своїх знань і вмінь.

Ось тоді чотири світські князівські постаті на південній стіні було перетворено на зображення «великомучениць» Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію. Голови прикрили хусточками, навколо голів домалювали німби 1 і зробили відповідні пояснювальні написи.

Після 1934 р. у соборі, що перетворився на музей, почалася систематична реставрація фресок. З-під олійних фарб XIX ст. відкрилися відомі нам постаті. Але на той час фреску було ще недостатньо вивчено. Реставратори знали, що фрески поновлювалися за стародавніми контурами, а оскільки це так, думали вони, то жіночі постаті «великомучениць» мають відповідати жіночим постатям ктиторської фрески. Мають, але, як переконливо довів С. О. Висоцький, не відповідали.

Відкрита фреска збереглася до наших днів такою, якою була розчищена в 1936 р. На головах постатей лишилися білі хусточки «великомучениць» а навколо добре помітні залишки німбів. Та коли ви дивитеся на них, пам’ятайте, що це залишки постатей чотирьох синів Ярослава Мудрого, зображених за старшинством. Вірогідно, це старші сини: Володимир, Ізяслав, Святослав і Всеволод. А зображення дочок — на північній