Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

не­на­че двi зе­ле­нi стi­ни. Дiв­чи­на iш­ла по­пiд са­мою зе­ле­ною стi­ною, вис­ми­ку­ва­ла з жи­та си­нi во­лош­ки й за­ти­ка­ла за ву­ха. Лав­рiн дог­нав її й по­рiв­няв­ся з нею.

Вона гля­ну­ла на йо­го своїми тем­ни­ми очи­ма, i йо­му зда­ло­ся, що на жи­тi блис­ну­ли двi зiр­ки.

- Добривечiр то­бi, дiв­чи­но! Чи да­ле­ко звiд­сiль до се­ла? - спи­тав Лав­рiн.

- До яко­го се­ла то­бi тре­ба? - спи­та­ла дiв­чи­на, i її го­лос роз­нiс­ся, не­на­че в жи­тi за­тур­ко­та­ла гор­ли­ця.

- До то­го се­ла, звiд­кi­ля ти са­ма, - ска­зав Лав­рiи.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­рий бу­деш, - ска­за­ла дiв­чи­на й ос­мiх­ну­лась.

Вона за­ди­ви­ла­ся на Лав­рi­на.

Лаврiн си­дiв на во­зi, спус­тив­ши но­ги на вiй­я, i ма­хав ба­то­гом на во­ли.

"Який гар­ний па­ру­бок, хоч i бi­ля­вий, якi в йо­го ве­се­лi очi!" - по­ду­ма­ла дiв­чи­на, пог­ля­да­ючи ско­са на Лав­рi­на.

Дiвчина пiш­ла упе­ред. Лав­рiн пог­нав во­ли за нею. Йо­му хо­тi­лось, щоб во­на йшла як мож­на ти­хi­ше, як мож­на дов­ше, щоб на­ди­ви­тись на неї.

- Чого це ти так ха­паєшся? - спи­тав Лав­рiн.

- Щоб ма­ти не ла­яли, - од­ка­за­ла дiв­чи­на.

- А де ж ти бу­ла?

- Панськi бу­ря­ки по­ло­ла за Рос­сю, а це йду до­до­му, - ска­за­ла дiв­чи­на i вже смi­ли­вi­ше гля­ну­ла на Лав­рi­на. Во­на пiш­ла ти­хi­ше, роз­мов­ля­ючи з па­руб­ком.

- Та ска­жи-бо, дiв­чи­но, з яко­го ти се­ла, чи з Бiєвець, чи з Де­шок?

- З Бiєвець, - ска­за­ла дiв­чи­на, - а то­бi на­вi­що?

- А хi­ба не мож­на спи­та­ти? Як те­бе звуть?

- Мелашка. Оце, який ти цi­ка­вий!

- А як тво­го батька про­зи­ва­ють?

- Охрiм Ба­лаш. Мо­же, хо­чеш зна­ти, як i ма­тiр звуть? - спи­та­ла дiв­чи­на й зас­мi­ялась. - А ти сам бiєвський?

- Нi, я з Се­ми­гор. Ме­не звуть Лав­рiн Кай­да­шен­ко.

- А чо­го ж ти їдеш з бо­рош­ном не в Се­ми­го­ри, та в Бiєвцi?

- Та це ме­не батько пос­лав… - ска­зав Лав­рiн та й не до­ка­зав.

Вузька до­ро­га йшла на го­ру й про­рi­зу­ва­ла ви­со­ке жи­то до са­мо­го лi­су. На го­рi бу­ло вид­ко лi­сок. До­ро­га хо­ва­лась в лi­сок i знов за­раз спус­ка­ла­ся ду­же кру­то в гли­бо­кий вузький яр, за­рос­лий гус­тим лi­сом. Лав­рiн не по­га­няв во­лiв: вiн за­був i про во­ли, i про мiш­ки й тiльки ди­вив­ся на Ме­лаш­ку.

В до­ли­нi вже сто­яла пiд де­ре­вом гус­та тiнь. До­рiж­ка бу­ла та­ка вузька, що зе­ле­не гiл­ля вго­рi схо­ди­лось до­ку­пи й зак­ри­ва­ло не­бо. Ста­рi ду­би й гра­би сто­яли в тi­нi стов­па­ми, а на про­тив­нiй го­рi вер­хи де­ре­ва ще го­рi­ли на чер­во­но­му ве­чiрньому сон­цi.

Мелашка йшла стеж­кою й плу­та­лась мiж ви­со­кою смiл­кою та дзво­ни­ка­ми. Її чор­но­во­ло­са го­ло­ва з ма­ко­вим вiн­ком зда­ва­лась квiт­кою мiж ви­со­кою тра­вою на око­пi, мiж си­нi­ми дзво­ни­ка­ми та чер­во­ною смiл­кою.

Лаврiн не зво­див з дiв­чи­ни очей. Її кра­са так зас­лi­пи­ла йо­му очi, так ра­зом за­ма­ни­ла сер­це, що во­на йо­му зда­ва­лась не дiв­чи­ною, а ру­сал­кою.

Мелашка зас­пi­ва­ла пiс­нi. Пi­шов гук по лi­сi i роз­лив­ся по до­ли­нi срiб­ною лу­ною.

"Нема в Се­ми­го­рах нi од­нiєї та­кої гар­ної дiв­чи­ни", - по­ду­мав Лав­рiн. Вiн ско­чив з во­за, ки­нув во­ли й пi­шов стеж­кою по­руч з Ме­лаш­кою. Дiв­чи­на лип­ну­ла на йо­го своїми очи­ма, мов блис­кав­кою, по­чер­во­нi­ла й спус­ти­ла очi вниз.

Густа тiнь пiд зе­ле­ним гiл­лям роз­ли­ла якiсь ча­ри. Ме­лаш­ка зда­лась йо­му те­пер вдвоє кра­щою. Чер­во­ний мак на го­ло­вi зблiд пе­ред її кра­сою.

- Скажи ме­нi, Ме­лаш­ко, де ти жи­веш? По­ка­жи ме­нi ха­ту тво­го батька.

В Ме­лаш­ки так за­ки­да­лось сер­це, як пти­ця трi­пається кри­ла­ми в гус­то­му гiл­лi.

- Наша ха­та край се­ла в яру, на За­па­дин­цях, - ска­за­ла во­на ду­же ти­хо й зов­сiм спус­ти­ла вiї на що­ки.

Воли по­ма­лу плен­та­лись до­ро­гою. Лав­рiн мов­чав, i Ме­лаш­ка мов­ча­ла.

В лi­сi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. Зда­ва­лось, лiс уже дрi­мав, за­си­пав i тiльки че­рез сон ди­вив­ся з го­ри ос­вi­че­ни­ми вер­ха­ми на за­хо­дя­че над Бо­гус­ла­вом сон­це. На ви­со­ко­му ду­бi, над са­ми­ми го­ло­ва­ми па­руб­ка й дiв­чи­ни, зат­рi­па­ла кри­ла­ми якась пти­ця. Во­на зля­ка­лась їх обох так, що во­ни аж ки­ну­лись.

- Мелашко! - про­мо­вив Лав­рiн ти­хим го­ло­сом. - Як по­ба­чив я те­бе над во­дою, то не­на­че з кри­ни­цi по­го­жої во­ди на­пив­ся.

Мелашка за­со­ро­ми­лась i ди­ви­лась в зем­лю. Во­на мов­ча­ла. Пти­ця на де­ре­вi за­тих­ла, i знов у лi­сi ста­ло ти­хо, як у ха­тi.

- Твоя кра­са, твої чор­нi бро­ви не­на­че моє здо­ров'я. Як гля­нув я на те­бе, то на­че наб­рав­ся здо­ров'я - знов по­чав Лав­рiн.

По до­ро­зi про­ти їх iш­ла якась мо­ло­ди­ця, спус­ка­ючись з го­ри, Лав­рiн за­мовк.

Лiс кiн­чив­ся на го­рi. За лi­сом по­чи­на­лось се­ло, роз­ки­да­не на го­рах та в гли­бо­ких ярах. Лав­рiн сiв на вiз. Ме­лаш­ка одiй­шла на­бiк i пiш­ла по­пiд ти­ном. Во­ни по­ми­ну­ли церк­ву, знов спус­ти­лись воз­во­зом з кру­тої го­ри й по­вер­ну­ли в вузький, як ру­кав, яр. Лав­рiн поїхав за нею. Яр кру­тив­ся га­дю­кою на всi бо­ки. Ха­ти бу­ли по­де­ку­ди роз­ки­да­нi по­пiд го­ра­ми.

- Оце на­шi За­па­дин­цi, а он­деч­ки бi­лiє на­ша ха­та! - ска­за­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи на од­ну ма­леньку ха­ти­ну пiд са­мою кру­тою го­рою в кiн­цi вузької тiс­ної до­ли­ни.

Хата бу­ла тре­тя од кiн­ця й сто­яла край виш­не­во­го са­доч­ка. Во­на бу­ла ма­ла, ста­ра, аж по­хи­ли­лась на­бiк. Ко­ло ха­ти стри­мi­ли хлiв­цi та по­вiт­ка. Бу­ло по всьому вид­но, що Ба­лаш був чо­ло­вiк убо­гий.

- Мелашко, я прий­ду до те­бе на ва­шу ву­ли­цю. Чи прий­ти, чи не тре­ба? - спи­тав Лав­рiн.

- Приходь, - ска­за­ла Ме­лаш­ка, - але пос­пi­шай до­до­му, бо те­бе батько ла­яти­ме.

- А мо­же, ти вий­деш до мли­на над­ве­чiр, пiд ту вер­бу, де я сто­яв з во­ла­ми. Од­нак завт­ра не­дi­ля. Я одп­ро­шу­ся в батька або прий­ду i батька не пи­та­ючись.

Мелашка йшла ос­то­ронь i мов­ча­ла. Во­на ду­ма­ла.

- Чи прий­деш, Ме­лаш­ко? Бо я прий­ду, хоч би ме­не батько прив'язав.

- Прийду, - на­си­лу по­чув Лав­рiн од неї ти­хе сло­во.

Лаврiн спи­нив во­ли й во­див слiд­ком за Ме­лаш­кою очи­ма, до­ки во­на ввiй­шла в свою ха­ту. То­дi вiн по­вер­нув во­ли на­зад i поїхав до­до­му. З Бiєвець до Се­ми­гор бу­ла прос­тi­ша до­ро­га, але Лав­рiн поїхав на­зад тим са­мим шля­хом, ку­дою йшла Ме­лаш­ка. Йо­му зда­ва­лось, нi­би дiв­чи­на по­гу­би­ла за своїм слi­дом квiт­ки та зо­рi.

Лаврiн приїхав до­до­му аж опiв­но­чi. Батько нап­нув йо­го мок­рим ряд­ном:

- Чого це ти так дов­го ба­рив­ся, не­на­че їздив з мiш­ка­ми в Крим?

- Та там у мли­нi так за­вiз­но, що труд­но бу­ло до­тов­пи­ти­ся, му­сив зас­то­ювать чер­ги до са­мо­го ве­чо­ра, - одб­рi­ху­вав­ся Лав­рiн.

- А я ду­мав, чи не по­ла­мав ти ча­сом во­за, - го­во­рив сер­ди­то батько.

Мелашка ввiй­шла в свою убо­гу ха­ти­ну й стов­пом ста­ла.

Доки во­на йшла по­руч з Лав­рi­ном, до­ти на неї не­на­че пiв­ден­не сон­це свi­ти­ло, а як