Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

од­но­го валька гли­ни.

Настало лi­то. Ха­ту ос­вя­ти­ли. Кар­по й Мот­ря пе­рей­шли у свою ха­ту. Мот­ря ви­ма­за­ла чис­то ха­ту i тiльки по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла. Во­на ма­за­ла сi­ни та все го­лос­но спi­ва­ла:

Коли б ме­нi гос­подь по­мiг

Свекрухи дiж­да­ти!

Заставила б ста­ру су­ку

Халяндри ска­ка­ти.

Скачи, ска­чи, ста­ра су­ко,

Хоч на од­нiй нiж­цi.

А щоб зна­ла, як го­ди­ти

Молодiй не­вiст­цi.

А у батька сво­го го­ре -

В свек­ра по­гу­ля­ти!

А у свек­ра гiр­ше пек­ла:

Свiта не ви­да­ти.

Мотря спi­ва­ла на злiсть свек­ру­сi го­лос­но на всi сi­ни. Две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Кай­да­ши­ха за­чи­ни­ла две­рi з при­тис­ком, а Мот­ря ще го­лос­нi­ше гу­ка­ла:

Заставила б ста­ру су­ку

Халяндри ска­ка­ти.

Карпо з Лав­рi­ном пе­ре­нес­ли Мот­ри­ну скри­ню в но­ву ха­ту.

Мотря сi­ла на скри­нi й про­мо­ви­ла:

- Тепер я зов­сiм па­нi!

Вона гор­до си­дi­ла на своїй скри­нi, як цар на прес­то­лi.

- Як же, Кар­пе, те­пер бу­де у нас з ха­зяй­ст­вом? Чи тiльки Мот­ря од­дi­лить свої горш­ки, чи й ти ду­маєш од­дi­ли­ти­ся з ху­до­бою та з по­лем?

- Лучче, та­ту, зов­сiм од­рiз­ниться з ху­до­бою i по­лем, - ска­зав Кар­по.

- Гляди, щоб нав­пiс­ля не жал­ку­вав. Ми ро­би­ли в гур­тi од­нiєю ху­до­бою, а ти знаєш, що в гур­тi ка­ша їсться, а гу­ща дi­тей не роз­го­нить.

- I вже, та­ту, нас гу­ща дав­но ро­зiг­на­ла! Як уже бу­де, так i бу­де. Од­рiз­нiть ме­не з ху­до­бою i з по­лем. Бу­ду пла­ка­ти на се­бе, а не на вас.

- То ти i свiй тiк зак­ла­деш? У нас грунт та­кий тiс­ний.

- Та вже де-не­будь при­ту­лю­ся, хоч у ку­точ­ку, - ска­зав Кар­по.

I батько му­сив од­дi­лить си­но­вi ха­зяй­ст­во: дав йо­му па­ру во­лiв, во­за, бо­ро­ну i му­сив ви­дi­лить част­ку по­ля.

Мотря з то­го ча­су у своїй ха­тi нi­би на свiт на­ро­ди­лась. В свек­ру­ши­ну ха­ту во­на нi­ко­ли й не заг­ля­да­ла.

V

Раз пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Кай­даш пос­лав Лав­рi­на до мли­на. Лав­рiн зап­рiг во­ли. Батько ви­нiс з ко­мо­ри два мiш­ки жи­та й пок­лав на вiз. Ма­ти да­ла Лав­рi­но­вi тор­би­ну з хар­чю.

- Їдь же, си­ну, до мли­на, та не гай­ся. Те­пер в мли­нi не за­вiз­но: мли­ва там не­ба­га­то. До ве­чо­ра зме­леш i до­до­му вер­неш­ся.

Син ру­шив з дво­ра, виїхав з се­ла й поїхав по­над Рос­сю. До­ро­га йшла з го­ри та на го­ру, з го­ри та на го­ру, над са­мою Рос­сю. Млин був пiд са­мим Бо­гус­ла­вом. Лав­рiн звер­нув на ма­лий шлях у гли­бо­ку до­ли­ну i виїхав до рiч­ки.

Молодий па­ру­бок си­дiв на во­зi i на­вiть не по­га­няв во­лiв. Вiн за­ди­вив­ся на рiч­ку, на зе­ле­нi вер­би по­над во­дою. Ве­се­ле сон­це гра­ло ма­ре­вом над вер­ба­ми, над во­дою, над ка­мiн­ням. Во­ли лi­ни­во су­ну­лись по до­ро­зi. Лав­рiн ди­вив­ся на рiч­ку i спi­вав пiс­нi.

За Рос­сю, пiд ви­со­кою ске­лею, бли­щав на сон­цi но­вий гар­ний панський млин, увесь об­те­са­ний, об­мальова­ний, як цяцька, з пок­рiв­лею з до­щок, з дво­ма вiк­на­ми, з бi­ли­ми стов­па­ми, на­вiть з ган­ком. Чет­ве­ро ко­лiс не­на­че за­люб­ки та за­iг­раш­ки кру­ти­лись на яс­но­му сон­цi й си­па­ли бриз­ка­ми на всi бо­ки. Во­да гу­ла на по­то­ках, шу­мi­ла бi­лою пi­ною ниж­че од ко­лiс, бриз­ка­ла нi­би ту­ма­ном, в кот­ро­му не­на­че гра­ли в хре­щи­ка ма­ленькi ве­сел­ки.

Лаврiн приїхав до мли­на, поз­но­сив з во­за мiш­ки, заїхав пiд вер­би, розп­рiг во­ли, пок­лав їм сi­на, а сам лiг спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре в хо­лод­ку, вiн ску­пав­ся в Ро­сi, по­по­луд­ну­вав i пi­шов у млин. Мi­рош­ник уже на­си­пав бо­рош­ном йо­го мiш­ки.

Надворi по­чи­на­ло ве­чо­рi­ти. Лав­рiн ви­нiс на вiз мiш­ки i по­чав зап­ря­га­ти во­ли.

Не встиг вiн зак­лас­ти за­но­за в яр­мо i не­на­ро­ком ки­нув очи­ма за Рось: за Рос­сю, ко­ло ске­лi на до­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ним жи­том, чер­во­нi­ла якась ве­ли­ка квiт­ка.

"Де та квiт­ка взя­ла­ся на до­ли­нi, та ще та­ка здо­ро­ва?" - по­ду­мав Лав­рiн.

Коли ди­виться вiн - та чер­во­на квiт­ка нi­би пли­ве ме­жею, по­мiж зе­ле­ни­ми ко­лос­ка­ми. З-пiд квiт­ки ви­ри­ну­ла з ко­лос­кiв го­ло­ва з чор­ни­ми кiсьми i не­на­че поп­ли­ла по­над ко­лос­ка­ми. Лав­рiн уг­ля­дiв, що ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву двi­чi об­ви­ва­ли жов­то­га­ря­чi кiс­ни­ки, а за кiс­ни­ки бу­ли за­ти­ка­нi цi­лi пуч­ки чер­во­но­го ма­ку. З жи­та нi­би вип­ли­ла мо­ло­да дiв­чи­на з са­пою в ру­ках. Лав­рiн за­ди­вив­ся на неї й по­ки­нув зап­ря­га­ти дру­го­го во­ла. Дiв­чи­на прий­шла до Ро­сi, ста­ла на плис­ко­ва­то­му ка­ме­нi й по­ча­ла ми­ти но­ги. Лав­рiн зне­хо­тя за­ди­вив­ся на її чор­нi бро­ви.

Дiвчина пе­рей­шла че­рез греб­лю, сту­пи­ла на мiс­ток на ло­то­ках, спер­лась на по­рен­ча­та й за­ди­ви­лась не так на во­ду, як на свою вро­ду. До неї з во­ди виг­ля­ну­ло її ли­це, свi­же, як яго­да, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дiв­чи­на ми­лу­ва­лась со­бою та чер­во­ним на­мис­том на шиї.

Лаврiн сто­яв пiд вер­бою не­да­леч­ка од дiв­чи­ни й ди­вив­ся на неї. Сон­це гра­ло на чер­во­но­му на­мис­тi, на рум'яних що­ках. Дiв­чи­на бу­ла не­ве­ли­ка на зрiст, але рiв­на, як стру­на, гнуч­ка, як то­по­ля, гар­на, як чер­во­на ка­ли­на, дов­го­об­ра­за, пов­но­ви­да, з тон­ким но­си­ком. Що­ки, чер­во­нi­ли, як чер­во­но­бо­кi яб­луч­ка, гу­би бу­ли пов­нi та чер­во­нi, як ка­ли­на. На чис­то­му ло­бi бу­ли нi­би на­мальова­нi ве­се­лi тон­кi чор­нi бро­ви, гус­тi-пре­гус­тi, як шовк.

Лаврiн ди­вив­ся на дiв­чи­ну, як во­на спус­ти­ла на що­ки дов­гi чор­нi вiї, як во­на по­тiм по­вер­ну­лась бо­ком, ди­ви­лась на во­ду, на ске­лi, як бли­щав її чис­тий, рiв­ний лоб.

"Ой, гар­на ж дiв­чи­на, як рай, мов чер­во­на ро­жа, по­ви­та бар­вiн­ком!"- по­ду­мав Лав­рiн, зап­ря­га­ючи дру­го­го во­ла.

Дiвчина вир­ва­ла з вер­би гiл­ку й ки­ну­ла да­ле­ко на во­ду. Гiл­ка су­ну­лась по во­дi по­во­лi, а да­лi нi­би по­бiг­ла на по­то­ки i шу­бовс­ну­ла пiд ко­ле­со. Дiв­чи­на зас­мi­ялась i блис­ну­ла всi­ма бi­ли­ми зу­ба­ми про­ти сон­ця, нi­би дво­ма низ­ка­ми пер­лiв. Во­на ки­ну­ла очи­ма на Лав­рi­на, за­ди­ви­лась на йо­го й за­со­ро­ми­лась, по­тiм зня­ла­ся з мiс­ця, шуг­ну­ла зо­зу­лею проз Лав­рi­на, блис­ну­ла на йо­го ка­ри­ми очи­ма i по­вер­ну­ла на шлях.

Лаврiн по­чу­тив, що во­на нi­би ос­вi­ти­ла всю йо­го ду­шу, ос­вi­ти­ла гус­ту тiнь пiд вер­бою, не­на­че сон­цем, i по­бiг­ла на гор­ку зiр­кою.

"I де ти, кра­со, вро­ди­ла­ся! - по­ду­мав Лав­рiн. - З твоїми шов­ко­ви­ми бро­ва­ми; ко­ли б ти бу­ла зо­зу­лею в гаю, то я те­бе й там упiй­маю".

Лаврiн мах­нув ба­то­гом на во­ли i, за­мiсть то­го, щоб їха­ти до­до­му че­рез греб­лю, по­вер­нув ца­бе на при­го­рок за дiв­чи­ною.

Дорога од мли­на роз­хо­ди­лась на три шля­хи. Кру­гом бу­ло ду­же гус­то сiл, i Лав­рi­но­вi ду­же хо­тi­лось зна­ти, з яко­го се­ла та дiв­чи­на. Дiв­чи­на пiш­ла се­ред­нiм шля­хом. Лав­рiн по­вер­нув за нею. Вiн пог­нав во­ли й не мiг одiр­ва­ти очей од тон­ко­го ста­ну, за­гор­ну­то­го в гор­сет, од тон­кої за­го­рi­лої шиї. По обид­ва бо­ки сто­яло ви­со­ке жи­то,