Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

лиснів на сонці. Ви­со­кий циліндер на го­лові бли­щав; на пальці бли­щав зо­ло­тий перс­тень з ал­ма­зом; че­рез пле­че бу­ло пе­ре­ки­ну­те пальто з шов­ко­вою квітчас­тою підбійкою на іспанський лад, з ши­ро­ки­ми біли­ми сму­га­ми. Фе­сен­ко аж сяв, ви­чи­ще­ний, ви­ми­тий, рум'яний, з зак­ру­че­ни­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, з на­фар­бо­ва­ни­ми ву­си­ка­ми та граціозною шпан­кою на підборідді.

Він при­че­пу­рив­ся так для Сані. Са­ня йо­му ду­же спо­до­ба­лась… По­руч з ним сидів Мокрієвський. Цього флег­ма­тич­но­го Мокрієвсько­го Фе­сен­ко скрізь тя­гав за со­бою, як ду­рень сту­пу, для ком­панії. Фе­сен­ко ско­чив з фа­ето­на, зро­бив граціозний не поклін, а який­сь ре­ве­ранс до усеї ком­панії за­га­лом, зняв­ши циліндер і кла­ня­ючись го­ло­вою тро­хи набік. Поклін вий­шов не до паннів, а до ко­ней. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не за­теліпав­ся на шов­ковій жи­летці. Фе­сен­ко вско­чив в ва­гон і на льоту по­хап­цем су­нув ру­ку па­ни­чам. Ко­маш­ко та Мав­родін якось з не­охо­тою по­да­ли йо­му ру­ку: во­ни не лю­би­ли йо­го.

- А бо­дай йо­му тряс­ця та бо­ляч­ка! приїхав-та­ки! - ска­зав Мав­родін ниш­ком до Ко­маш­ка.

Вагон ти­хо по­ко­тив­ся по до­розі, не­дав­неч­ко по­литій во­дою. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ми­готіли дачі, що то­ну­ли в сад­ках з акацій та аб­ри­косів. Поїзд їхав не­на­че лісом, ніби між дво­ма зе­ле­ни­ми стіна­ми. Між акаціями по­де­ку­ди виг­ля­да­ли білі стіни дач одеських банкірів та арис­ток­ратів, гар­них, як цяцьки, з ле­геньки­ми пор­ти­ка­ми, з ко­ло­на­ми, обп­ле­те­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом. Пе­ред да­ча­ми, в дво­ри­ках, зе­леніли прос­торні квітни­ки.

На зе­ле­но­му свіжо­му га­зоні скрізь темніли роз­ки­дані, не­на­че ялин­ки, тем­но-зе­лені кущі туй, ясніли пля­ма­ми клум­би квіток, кущі рож-цен­ти­фолій. На мар­му­ро­вих стовп­чи­ках сто­яли се­ред га­зо­ну ва­зо­ни з ста­ри­ми ку­че­ря­ви­ми столітни­ка­ми. З тих ва­зонів та клумб, з тих розкішних зе­ле­них за­ку­точків повіва­ло про­хо­ло­дою. Далі до­ро­га ста­ла ще ве­селіша: сад­ки ста­ли густіші; по­зад садків зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки. З-за акацій виг­ля­да­ли ле­генькі баш­ти, сіренькі гар­ненькі бані тих дач, що сто­яли на го­рах над са­мим мо­рем. Скрізь ми­готіли чисті квітни­ки, ве­селі вікон­ця, гарні пор­ти­ки. Три верст­ви ве­се­лої до­ро­ги про­май­ну­ли так швид­ко, що мо­ло­да ком­панія й нез­чу­лась.

Трамвай спи­нив­ся ко­ло са­мо­го воз­во­зу до мо­ря. Ко­ло мо­ря в то­му місці розс­ту­пи­лись го­ри, і між дво­ма го­ра­ми, на спус­ку, як че­рез во­ро­та, нес­подіва­но за­синіло ши­ро­ке тем­не мо­ре, зас­ло­ня­ючи по­ло­ви­ну обрію. Вкри­те ма­леньки­ми хвилька­ми, во­но ніби дри­жа­ло, во­ру­ши­лось, пульсу­ва­ло, не­на­че здо­ро­ве жи­ве людське тіло, на­ли­те кров'ю.

З мо­ря по­тяг­ло ти­хим, вог­ким, свіжим вітре­цем. Пах­ну­ло та­ким чис­тим, лег­ким повітрям, не­на­че во­но спа­да­ло десь з ви­со­ких гір, з ви­со­чи­ни чис­то­го не­ба. Уся ком­панія, втом­ле­на ду­хо­тою, пож­вавіша­ла, за­во­ру­ши­лась, по­ве­селіша­ла. І ши­ро­ке мо­ре, і простір без кінця, і морське повітря роз­во­ру­шує ду­шу, ве­се­лить сер­це. По­езією повіває з то­го ши­ро­ко­го морсько­го прос­то­ру; сер­це жвавішає, пісня йде на ду­шу, мрії підніма­ються роєм, ли­нуть да­ле­ко-да­ле­ко, в інший іде­альний світ; ду­ми ясніша­ють, сло­ва ллються плав­ко, як морські легкі хвилі. Скільки ви­со­ких по­ем навіяло ти, синє мо­ре, на геніїв людськості!

Доріжка до мо­ря ви­ла­ся кру­то на­низ по кам'яних не­ши­ро­ких схо­дах. Са­ня, мов ле­генька ластівка, по­пе­ред усіх пурх­ну­ла на­низ по схо­дах. За нею пішла по­важ­но Му­раш­ко­ва. Ще вся ком­панія по­ма­леньку та по­ти­хе­сеньку су­ну­лась по схо­дах, а Са­ня вже збігла на­низ, побігла до ста­рих ши­ро­ких бе­рестів і сіла на лавці.

Поруч з нею ря­дом сіла Му­раш­ко­ва. Усі слідком за пан­на­ми посіда­ли ряд­ка­ми на дов­гих лав­ках. Усіх ма­нив до се­бе хо­ло­док під гус­ти­ми гілляс­ти­ми бе­рес­та­ми після ду­хо­ти та спе­ки в до­розі. Місце бу­ло чу­до­ве. За­ку­то­чок був по­етич­ний. Про­ти бе­рестів сто­яли скелі, що ви­су­ну­лись з го­ри, як стіни, а з се­ре­ди­ни скелі, з тем­ної пе­че­ри дзюр­ча­ла цівкою хо­лод­на во­да й па­да­ла в кам'яний ба­сей­н. Це був той єди­ний фон­тан, од кот­ро­го проз­ва­ли усю ту місци­ну «Ма­лим Фон­та­ном». Пе­ред ске­лею лисніло чис­те прос­тор­не місце, об­си­па­не жорст­вою жов­тої фар­би. Кру­гом рос­ли старі бе­рес­ти, ки­да­ючи од се­бе гус­ту тінь. Далі за бе­рес­та­ми на те­расі, що йшла над са­мий ске­ляс­тий бе­рег мо­ря, сто­яла ста­ра низька гос­ти­ни­ця, зак­ри­та ку­ща­ми. Че­рез гілки бе­рестів синіло мо­ре, бли­ща­ла ши­ро­ка те­ра­са над мо­рем, зас­тав­ле­на сто­ла­ми та стільця­ми в хо­лод­ку од по­де­ку­ди роз­ки­да­них ста­рих акацій та бе­рестів.

Весела ком­панія, сівши по лав­ках, спо­чи­ва­ла після спе­ки в до­розі. Ми­лаш­ке­ви­че­ва роз­чер­вонілась і об­ма­ху­ва­ла ли­це хус­точ­кою. Па­ничі поздійма­ли брилі. Фе­сен­ко об­тер хус­точ­кою ло­ба та повні чер­воні що­ки. По­тяг­ло з мо­ря свіжим вог­ким вітре­цем. По­чу­лась морська вогкість; бу­ло чу­ти морське со­ло­ну­ва­те повітря з тон­ким ду­хом йо­ду од морських рос­лин. На ши­рокій те­расі ніби віяло вес­ною, пах­ло маєм. Повітря вли­ва­ло в гру­ди свіжість, бадьори­ло нер­ви, ду­шу.

Усі бу­ли ве­селі; всім хотілось роз­мов­ля­ти. Пан­ни за­ще­бе­та­ли поміж со­бою, як ластівки вес­ною, вер­нув­шись з да­ле­ко­го га­ря­чо­го вирію в па­ху­чий вес­ною край.

Бородавкін нес­подіва­но встав з місця, ви­тяг з ки­шені ко­ло­ду карт і підніс своїм при­яте­лям, уря­дов­цям, про­мов­ля­ючи до їх:

- А що, доб­родії! не бу­де­мо га­яти до­ро­го­го ча­су. Ходім далі на те­ра­су та ся­де­мо десь да­ле­ко в хо­лод­ку, в тіні гус­тих де­рев, підоб­гав­ши по-ту­рецькій но­ги, та од­да­мось своїй по­езії…

- Невже ви оце приїха­ли над мо­ре, щоб підоб­гать но­ги на землі та гра­ти в кар­ти? - крик­нув Фе­сен­ко. - А по­езія, а мо­ре?!

- Нехай вам по­езія та мо­ре! а оце на­ше, - ска­зав Бо­ро­давкін і роз­дав по карті своїм то­ва­ри­шам. Во­ни заб­ра­ли по карті й по­тяг­ли­ся в кущі за Бо­ро­давкіним, кот­рий по­волік здо­ро­во­го ко­ши­ка з пляш­ка­ми та хар­ча­ми.

- Як схо­че­те їсти та пи­ти, то про­си­мо до нас в тінь де­рев, - про­мо­вив Бо­ро­давкін, ог­ля­да­ючись до ком­панії.

Усі засміялись. Фе­сен­ко за­ре­го­тав­ся, обер­та­ючись до Сані Нав­роцької, і про­мо­вив:

- Ой про­за, про­за! Що ви на це ска­же­те, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно?

- Нічого не ска­жу, - обізва­лась Са­ня. - Що од­но­му в житті про­за, то дру­го­му здається ви­со­кою по­езією…

- А ви пох­ва­ли­те та­ку по­езію? - спи­тав­ся він в Сані.

- Бог йо­го зна, що ска­за­ти вам на це, бо я не тям­лю цеї по­езії: я в кар­ти не граю.

- Ви лю­би­те квітки та му­зи­ку? Я вга­дую ваш по­тяг, - ска­зав він з осміхом.

- Чом же не лю­бить квіток або му­зи­ки? Це не див­на річ. Мені здається, що й ви лю­би­те квітки та му­зи­ку, - ска­за­ла Са­ня, осміха­ючись.

Фесенко вже дав­ненько за­див­ляв­ся на Са­нині бла­китні, як не­бо, очі. На паннів він ди­вив­ся, як на квітки, яки­ми мож­на пог­ра­тись та й по­ки­ну­ти. Ро­зум­на Са­ня своїм діво­чим інстинк­том од­ра­зу пос­те­рег­ла той звіря­чий огонь в хи­жих Фе­сен­ко­вих очах. Во­на ду­хом по­чу­ва­ла йо­го жи­во­тин­ний по­тяг, як уміють пос­те­ре­га­ти це пан­ни з доб­рим роз­вит­ком ро­зу­му та з нап­ра­вою до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Але бу­ли й такі пан­ни, що не ро­зуміли й не пос­те­ре­га­ли цього