Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

їй Гайавата,

А ворон голодних зграя,

Хижий Кагагі, Цар-Ворон

І його ватага чорна

Спочивали на деревах

І сміялись так, що сосни

Колихалися від сміху,

Від зловіщого їх сміху,

З Гайаватиної мови.

«Ах ти ж, змовнику! Мудрію!» -

Реготала чорна зграя.

 

Ось і ніч німа упала

Над полями, над лісами.

Ось і журний Вавонейса

Заспівав в пітьмі самотньо,

Зачинив Дух Сну, Непавін,

Двері кожного вігваму.

І в темноті Міннегага

Підвелася мовчки з ліжка,

Все зняла убрання з себе

І, обкутана пітьмою,

Без тривоги і вагання

Обійшла свої посіви

І навколо обвела їх

Чарівним, заклятим колом.

 

Тільки Північ і дивилась

На її красу в темноті,

Тільки журний Вавонейса

Чув її дихання тихе

І тремтіння ніжне серця.

Ніч киреєю своєю

Її щільно обгорнула,

Щоб ніхто не міг чванливо

Кинуть: «Бачив я красуню!»

 

Тільки стало розсвітати,

Як здобичників ватагу

Кагагі, Цар-Ворон, скликав,

Всіх дроздів, ворон і сойок,

Що кричали на деревах,

І відважно лет направив

На зеленую могилу,

Де спокійно спав Мондамін.

 

«Ми Мондаміна дістанем

Із його тісної ями! -

Говорила чорна зграя,-

Що́ для нас сліди таємні,

Що для нас закляте коло,

Що зробила Міннегага!»

 

Та розумний Гайавата

Наперед про все подумав,

Чув він добре, як знущались

Над його словами птахи.

«Ко! Мій приятель,- сказав він,-

Ко! Мій Кагагі, Цар-Круку!

Ти з ватагою своєю

Ще не раз мене згадаєш!»

 

Рано-вранці він прокинувсь

І для чорної ватаги

Ниву всю укрив сітками,

Сам же ліг в гаю сосновім

І із засідки терпляче

Став чекати-підглядати

Всіх дроздів, ворон і сойок.

 

Швидко птахами все поле

Зарябіло і укрилось.

З криком, галасом безладним

На лани упала зграя

І взялася за роботу.

 

Та, не дивлячись на знання,

Обережність і лукавство,

Знання хитрощів ворожих,-

Не помітила, що близько

Смерть страшна її чекає,

І в тенетах Гайавати

Несподівано забилась.

 

Грізно встав тоді він з місця,

Грізно з засіди він вийшов,

І від жаху затремтіли

Найхоробріші із бранців.

Став він нищити без жалю

Їх направо і наліво,

І десятками їх трупи

На тичках високих вішав,

На межі заклятій вішав,

Щоб жахались його помсти.

 

Тільки Кагагі - Цар-Ворон,

Цар розбійницької банди,

Не зазнав страшної кари

І заручником лишився.

І із бересту вірьовка,

Бойова вірьовка, бранця

Міцно, міцно прив’язала

До вігваму Гайавати.

«Кагагі, тебе,- озвався

Гайавата,- як привідця,

Як отамана ватаги,

Що мене пограбувала,

Я заручником покину:

Запорукою ти будеш,

Що вона не прийде більше».

 

І лишився чорний бранець

Над вігвамом Гайавати.

Люто хмурився Цар-Ворон

В сяйві вранішнього сонця,

Дико крякав він з досади,

Ляскав крилами безсило,

Марно рвавсь на вільну волю

І даремно кликав друзів.

 

Літо йшло, і Шавондазі

Посилав в палких зітханнях

З Півдня теплого на Північ

Дивну ніжність поцілунків.

Ріс і стиг на сонці маїс,

І у всій красі блискучій

Він нарешті став на ниві,

Він прибравсь в кетяги, в пір’я,

В різнобарвні, пишні строї,

А його ясні початки

Налились солодким соком,

Заблищали з-під покровів,

З-під розірваних, посохлих.

 

І Нокоміс стародавня

Так сказала Міннегазі:

«Ось і Місяць Листопаду!

Дикий рис уже зібрали,

І достиг нарешті маїс.

Час уже іти на ниви

І з Мондаміном боротись,

Зняти з нього жовті строї,

Зняти кетяги і пір’я».

 

Зараз вийшла Міннегага,

Вийшла весело з вігваму

З стародавньою Нокоміс.

Зараз скликала жіноцтво,

Молодь скликала до себе,

Щоб збирать достиглий маїс,

Щоб лущить його початки.

 

В холодку під дахом сосон,

На м’якій траві узлісся

Вояки, діди сиділи

І люльки палили мовчки,

І, втішаючись, дивились

На жінок, на жваву молодь,

На веселу їх роботу.

Мовчки слухали уважно

Їх пісні, розмови, крики.

Як Опечі на вігвамі,

Щебетали скрізь дівчата,

Як сороки, скрекотали

І сміялися, як сойки.

 

А як дівчині щасливій

Попадався дуже стиглий,

Пурпуровий весь початок,

«Нешка! - всі кричали разом.-

Ти за красеня, щаслива,

Мабуть, швидко вийдеш заміж!»

«Уг!» - всі влад старі казали,

«Уг!» - з-під сосон озивались.

 

А як часом кому-небудь

Попадавсь кривий початок,

Вкритий ржею і зів’ялий,

Всі сміялися, співали,

Йшли, зігнувшись, шкутильгали,

Мов дідок старий, горбатий,

Йшли і голосно співали:

«Вагемін, злодюжка степу,

Пемосед, грабіжник ночі!»

 

І дзвеніло поле сміхом;

А на даху Гайавати

Крякав Кагагі, Цар-Ворон,

Бився в лютості безсилій,

І на всіх суміжних соснах,

Не стихаючи, лунали

Крики чорної ватаги.

«Уг!» - всі влад старі казали,

«Уг!» - з-під сосон озивались.

 

XIV
ПИСЬМО

 

 

«Подивися, як проходить,

Як усе в житті зникає!..

Забувається переказ,

Гине лицарськая слава,

В’яне цвіт знання й мистецтва

Мудрих Мідів і Вебінів,

Забуваються з літами

Навіть дивні сни-видіння,

Мрії віщих Джосакідів.

 

Про людей великих слава

Умирає разом з ними.

Мудрість наших днів зникає,

Не дійшовши до нащадків,

Що мовчать в пітьмі великій

Днів майбутніх, днів таємних.

 

На могилах наших предків

Ні ознаки, ні рисунків...

Хто в могилах, ми не знаєм,

Знаєм