Васильченко С. В. - Олив'яний перстень, Васильченко С. В.

Отже виявилось - ні! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її зліквідувати. Лист. Пом’ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісті, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кінці - суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.

Хлопці ніби прокинулись од сну. Передосіннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилітав уже, як новий гість, легесенький смуток-вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір, забуті на цей час учні, вчителі. Почали готуватись до від’їзду. Валя бігав по селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп’я. Гордощами його був величезний мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.

Вітя захопився агітацією поміж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Києві охоче приймає селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки. Наговорир, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями учитись у Києві, остаточно почамріли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далі не мала змоги вчитись - мусила залишатись у селі. Одного разу в товаристві, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі школи були для них одчинені, всі фахи можливі. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрібніша, яка кому більше пасує. Хлопці легко міняли фахи: інженера, художника, лікаря. Тільки Кость твердо стояв на одному: він обрав собі за фах агрономію і широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон... аж тоді праця десь у селі...

Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Під час гарячих Костевих сподіванок-мрій вона встала й непомітно вийшла. Кость подивився їй услід пильними очима. Переждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослончику схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх глузувала?! Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.

- Насте, чого ти плачеш?

Настя зашепотіла:

- Всі будуть учитись, всі будуть жити в Києві, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну...

- Я, Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость.

Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:

- Забудеш!

Кость гірко похитав головою:

- Не знаєш іще ти мене, Насте! - І далі щиро провадив: - Слухай, Насте, що я тобі казатиму, тільки не думай, що це так собі, жарт.- Кость ближче підсунувся до неї.- Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина.- Голос Костя затремтів: - Я, Насте, сирота, що надумаю - зроблю, ніхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селі? Хочеш?

Настя здригнулась, кинулась:

- А школа?

- В селі я й з цієї освітою найду собі працю,- сказав Кость твердо, як одрубав.

У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:

- Ні-ні, тобі треба вчитись.- І трохи переждавши, ще певніше: - Ні! Так, Костю, не можна; їдь - доучуйся, я на шляху твоєму не стану.- Настя трохи подумала, і в очах у неї блиснув огник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися: - Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потім приїдеш до нас у село...- Почервоніла, тихіше: - А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу.- Далі лице в неї стало смутне і ніжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв’язує вузлик... І... мов сонце, звідти блиснув Костеві той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур’яни олив’яний перстень. Мало не крикнув із радощів:

- Де він узявся?

Настя дивилась на перстень з любов’ю й смутком:

- Скільки я, бідна, греблась у бур’яні, скільки пожалила та поколола рук і ніг, поки таки знайшла його.- Далі зачервонілась і опустила вії: - Ти колись, Костю, прохав його в мене,- візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій, бідний, нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.

Сонце підбилося під обід. Ворота до Бондарихи у двір одчинені, двері в хату - теж навстіж. В хаті - людський гомін. Посеред двору кінь, запряжений у віз. Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постіль, мішки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки-учні, шепочуться з Вітею. З комори до хати бігає заклопотана Настя. На поріг вийшла Бондариха, зачервонілась - чи од чарки, чи од смутку.

- Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою всім годиться посидіти.

І свої, і чужі - всі пішли в хату. В хаті - повно людей: прийшли виряджати київських гостей і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм «золотом» на руках, тепер у керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавах, на ослоні, стояли коло печі, попихкуючи цигарками. На столі - горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всіх до столу:

- Всі, всі сідайте! Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.

Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз:

- Ні, я не п’ю! - І почервонів.

Оксана не домагається.

- Цур їй, діти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип’єш цієї погані, то й веселощів нам немає,- ви собі підете в світ, знайдете щось краще.- Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.