Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

Тоді зробився серйозний, показав на каструлю, потім на свою кімнату.

– Добре, принесу! – відповіла Жужа з усмішкою, зрозумівши, що просять повернути посуд.

Люда голосно чавкала, низько схилившись над журнальним столиком, на якому стояла каструля. Їдло падало в шлунок спочатку важкими куснями, тоді, потроху заповнюючи простір, почало лягати рівними м’якими шарами. Миколу розбудив чи то стукіт ложки об стінки каструлі, чи запах. Страва вирізнялася багатогранністю духмяних трав, усіляких приправ і спецій, так що звичайна картопля з овочами видавалася вершиною кулінарного мистецтва. Лише тепер, коли чоловік роздивлявся, як вона наминає за обидві щоки, Люся жахнулася, що втовкла півкаструлі. «Ой, мій Коля голодний. Як же я про нього не подумала?» – відверто здивувалася, щиро простягаючи емальовану посудину тому, за яким вона має бути як за кам’яною стіною. Представник сильної статі взявся до поглинання їжі з неприхованою жадібністю. За хвилину вигрібав рештки з дна, виразно шкрябаючи ложкою. «Шкода, що каструлька замала, голова не влізе», – подумала дружина, дивлячись на свого судженого. Вона мала чудовий настрій. Тепер жінка могла з легкістю віддатися сну. Микола розклав диван, влігся біля дружини, щільно притуляючись до її спини.

– Хто це тобі дав? – запитав, позіхаючи.

– Румуни виміняли за шампанське, – вирішила змовчати про десять марок.

Микола схопився, невдоволено гаркнув:

– Та ти знаєш, скільки коштує шампанське, а скільки цей… – подивився на посудину. – Суп… – додав зневажливо.

Розманіжена Жужа згадала про обіцянку повернути каструлю, але не змогла примусити себе підвестися з нагрітої місцинки.

Наступний ранок видався сонячним і багатообіцяючим. Людмила зіскочила з ложа, поцілувала чоловіка в ніс, підхопила посуд, помила його в умивальнику й подалася дякувати за вчорашню вечерю. Микола довго потягувався, жмурився на сонячних зайчиків і смачно чухався.

– А тут зовсім непогано. Ми вдома за таку хату всю зарплатню вивалювали, – розмірковував задоволено, коли щаслива Людочка повернулася.

– Тут дуже файно, – підтвердила. – Зараз підемо до магазину, щось прикупимо… – жінка показала виручені за алкоголь гроші, але не встигла договорити, як у двері стукнули.

Раз…

За хвильку другий…

Подружжя закам’яніло, по обличчях пробігли тіні, німе питання «Знову?» застигло на губах. І хоча до їхньої оселі могли грюкати будь-які люди, українці знали стовідсотково, що це «прийшли за ними». Микола з невдоволеною мармизою відчинив. До кімнати бадьоро ввійшов юнак у червоній бейсболці. Він широко всміхався, також мружився на сонце, яке заповнило кімнату, та говорив ламаною англійською:

– Збирайтеся, панове, їдемо, – зиркнув на нерозпаковану валізу, хвацько підхопив її та виволік із номера, підморгнувши Людочці. – Я чека-а-а-аю внизу-у-у-у! – гукнув із коридору.

Микола повільно натягав на себе одяг, Людочка швидко зносила з ванної кімнати розставлені там півгодини тому предмети особистої гігієни. Мовчки пакувала їх до сумки.

Невеличкий мікроавтобус кольору занадто мокрого асфальту був по вінця забитий багажем. З українськими біженцями їхали двоє іранців, які досить добре говорили російською, й один чоловік, що весь час мовчав, тому дізнатися про його національність чи з якої країни він родом було непросто. Іранці повідомили, що усіх везуть до містечка Валкеала, на схід від Гельсінкі.

– А я так хотів жити у столиці, – як звістку про смертельний вирок вичавив із себе Коля.

– То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

– Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

– Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

– Сам скажи, – різко відповів той.

– У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

– А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.

Москва тоді зустрічала потенційних утікачів холодно. На початку листопада 1987 року в Першопристольній накрапав дрібний дощ, морозяний вітер розвівав на Люсі поли бавовняного жовтогарячого плаща, що його орендував у друзів Микола. Дівчині було занадто зимно, аби невимушено спілкуватися з супутником. А той не припиняв патякати. «Авжеж, нацупив на себе зимові речі, як то кажуть, хоч комусь пощастило», – міркувала Люда. На додачу до світло-блакитних джинсів-бананів, широчезних у колінах і завузьких в області гомілок, – смугастий синтетичний светр із величезним розчепіреним орлом на грудях і грубий бушлат нарозпаш, бо у пальті була поламана блискавка. Пара виглядала нетипово для совєтського громадянина кінця вісімдесятих, чого й домагалися Бабенки. На них раз по раз оглядалися столичні мешканці та гості Білокам’яної.

– Куди? – запитав Микола.

– До посольства, куди ж іще? – відповіла Люся, у якої цокотіли зуби.

– Ти боїшся? – здивувався хлопець.

– А ти?

– Чого тут боятися? – ледь чутне тремоло в голосі дисонувало з виголошеною фразою.

«Боїться! – підсумувала Люся. – Я просто змерзла, а він боїться».

– Пішли до Австралійського, – витягла з наплічника заздалегідь куплену карту Москви з усіма вказівниками й, відкривши на потрібній сторінці, закладеній чотирикопієчним тролейбусним талоном, тицьнула пальцем в адресу.

Дісталися потрібної вулиці більш-менш швидко, спеціально для конспірації вийшли з підземки на одну зупинку раніше й рушили до об’єкта пішки.