Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

Біженцям дозволили торкнутися землі лише після того, як літак звільнився від законослухняних пасажирів. Шведські поліцейські в синіх уніформах передали теку та людей у кількості чотирьох осіб фіну в зеленкуватому костюмі. Як тільки шведи пішли, зодягнений у хакі щось буркнув собі під ніс. «Що?» – запитала Людочка Петю самим лише поглядом.

– Каже, що шведи – лосі, – прошепотів Рандо.

Реф’юджі пирснули й, стримуючи сміх, уважно подивилися на фіна. Довготелесий чоловік в окулярах із круглими скельцями вирішив, що іноземці нервують, тому великодушно дозволив висміятися вдосталь, підбадьорюючи новоприбулих диригентськими жестами. Після заповнення нескінченної кількості формулярів четвірку супроводили до мікроавтобуса, який помчав біженців до чергового притулку.

Найкоротша тимчасовість

Брунатна багатоповерхівка на околиці фінської столиці нагадувала найрозповсюдженіші взірці бетонного радянського архітектурного мистецтва. Усі дев’ять панельних поверхів архаїчної висотки вщент заполонили люди різних національностей, мастей і віросповідань – біженці. Аби не досить сумнівна публіка, притулок був би подібний на дешевий готель. Як у будь-якому готелі, біля входу, за дерев’яною перетинкою, вартував адміністратор. Він без особливих емоційних сплесків видав подружжю Бабенків ключі з написаним на брелокові номером. Знесилені фізично й морально, переселенці піднялися на шостий поверх. Коля з острахом взявся за ручку дверей. Боявся, що вони знов потраплять до задушливої темної кімнатки без вікон. Побоювання виявилися марними – двадцять квадратів яскраво освітлювалися, були вмебльовані м’яким, майже новим диваном, який до того ж розкладався; невеликим, доволі вишуканим журнальним столиком і буржуазним торшером, який робив готельний номер по-домашньому затишним.

– Боже! – закричала Людочка, кинувшись на шию чоловікові. – Тут є душ!

– Непогано! – промовив Коля та, відсторонивши екзальтовану дружину, вклався на диван. – Я б чогось похрумав.

«Ми також голодні!» – думала вагітна за себе й за дитину. «Чому він не турбується про мене, адже я ношу його маля? Його дитина хоче їсти, а він говорить і думає лише про себе», – подумки скаржилася, стоячи у душі під приємними теплими струмочками. На піку насолоди відчула неприродну втому, від якої затрусилися коліна. Не могла дихнути через спазм у животі – дитина знову виструнчилася, розтягаючи материнське тіло врізнобіч.

– Зараз, зараз, поїмо щось… – спазматично видихаючи, прошепотіла Жужа та навприсядки видряпалася з туалетної кімнати.

Чоловік не реагував на зовнішні подразники, безтурботно спав чи вдавав, що спочиває, вкрившись із головою м’якою смугастою ковдрою.

– Колю, Коль! – Люся намагалася розбудити його. – Я не можу, – тихо сказала і так само тихо заскиглила, до болю кусаючи губи. – Я хочу їсти, – ще тихіше, вкладаючись на підлогу, аби розслабити м’язи живота. – Він хоче їсти, – зовсім нечутно додала, коли малюк заборсався, вимагаючи поживи.

«Треба чогось випити, може, стане краще, – зиркнула на валізу й перевела погляд на канапу, де спочивав чоловік. – Головне не розбудити, бо не дозволить».

Люся, трохи відлежавшись і впоравшись із нападом, пересилюючи біль і втому, підвелася, вдяглася, потай витягла з багажу пляшку шампанського та вийшла з кімнати. Вона повільно побрела темним коридором-стометрівкою.

Що далі просувалася, то явніше нанюхувала неповторний запах свіжого варива. Дійшовши до єдиного освітленого острівця, яким виявилася загальна кухня, мало не підскочила від радості. У зачовганій цитаделі гурманів-любителів якийсь бовдур залишив без нагляду чималий казан. Булькання звабливо манило до себе голодну істоту. Жужа підійшла ближче, несвідомо облизнулася і… розгублено озирнулася. Діяти потрібно було швидко, а страва була гаряча, можливо, ще й не доведена до готовності, але то дрібниці. Головна перепона – Людочці не було в що й чим нагребти. Лихо, та й годі! Повертатися до кімнати не було сенсу, там все одно не існувало знаряддя, схожого на ложку. Вирішила акуратно відбити горлечко пляшки, зробивши з неї бодай якусь тару. Гарячково міркувала, об що краще грюкнути, щоб не рознести пляшку вщент. Кинула погляд у бік виходу й здригнулася від несподіванки, аж кліпнула очима. У дверях стовбичила здоровенна жінка жебрацької зовнішності: чорноока, з розкуйовдженим блискучим волоссям кольору воронячого крила. Упіймавши погляд Люсі, простягла масну руку до пляшки, тицьнула себе в груди, потерла пальцями – жест, який мав означати «мані». Отже, вона пропонувала Людочці гроші за шампанське. «Зрозуміло», – в українці прокинулися печерні інстинкти, які підштовхнули вказати пальцем на баняк, тоді підняти пляшку й, плямкаючи ротом, додати для більшого розуміння «ням-ням». Циганка, ні сіло ні впало, голосно заверещала, вигукуючи кудись у коридор імена:

– Флорій, Нікузор, Думіка-а-а-а!

За мить кухня наповнилася одноплемінниками крикухи. Трійко дітей свердлили поглядами Людочку, чоловіки перешіптувалися з чорноокою, яка після погоджувальної ради взяла пляшку, подивилася лагідно на Жужу, приклала долоню до її невеличкого живота й захитала головою, співчутливо зітхаючи. Знову крикнула, після чого малі зникли з кухні.

– Руска? Ти руска дєвка? – поцікавилась.

– Так! – відповіла Люся, тоді згадала естонців з їхнім патріотизмом і додала: – Українка! З України!

Чорнявка метельнула головою, мовляв, знаю, бахнула себе в груди кулаком:

– Руминська. Бухарест.

– Ви з Румунії! – зраділа Люда, ніби їй щойно сповістили, що вона знайшла сестру.

Румунка з захватом повідомила: «Три кіндер», маючи на увазі, що в неї троє дітей. «Напевно, ті, які щойно забігали сюди», – подумала Люся й з любов’ю подивилася на каструлю. Вона б охоче поспілкувалася з товстухою, але в неї запаморочилося в голові. Румунка ледь встигла підхопити нову знайому. Всадовила Жужу на стілець і почала махати перед нею не надто чистим фартухом, при цьому не забуваючи голосно кликати своїх. За мить до них прибіг найменший із невеличкою емальованою каструлею та черпаком.

– Сан… е-е-е… сина, – нагрібаючи страву з баняка в каструлю, похвалилася товстуха Люсі, яка потроху оклигувала.

Вагітна схопила похололими пальцями посудину та почалапала до своєї кімнати. Її наздогнав найстарший хлопчина, тицьнув під пахву четвертину хлібини та поклав до кишені джинсів-бананів ложку. Розтиснув кулачок й простягнув десять фінських марок. Люда не мала як узяти, тому малий запхав купюру їй в іншу кишеню й показав, ніби щось п’є з уявної пляшки.

– Гроші за шампанське? – здогадалася Люся. – Але ж… – багатозначно подивилася на румунську страву.

– Шампань, – вищирився малий.