Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!

Од злості в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.

- Трид... ой! - кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.

- Ото, щоб було тридцять, кругло! - чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.

- Тридцять один! - промовив він.

- Тридцять два! - ляснув його навідля старшина.

- Тридцять три! - піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писар.

- Тпру! - старшина зняв рукавиці.

- Тридцять чотири! - Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.

Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:

- Тридцять вісім!

- Тридцять дев’ять!..

...Коли діло добиралося до півсотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ... та як завихрить, та як закурить, завищить... та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов...

НАД РОССЮ

Ми навіть незчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Росі вислалося на згір’ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом’яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій, і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.

- Ну, тепер можна сказати, що ми вже й прийшли,- промовив він, спиняючись коло одломленої бурею старої груші.

- Бачите отой садок, що спускається наниз од церкви? - показав він рукою за Рось.- От у тому садкові й живе Райко, либонь, у його ото і димок куриться, кашу на вечерю, певне, варить собі старий...

Я глянув, куди показував мені Воблий: на високому березі між деревом здаля проблискувало червоне полум’я огника і синій димок довгою хмаркою тягнувся понад зеленими верхами саду вниз до Росі.

- Оце кожного року так,- каже далі Воблий,- тілько пустить дітей на літо, зараз кидає свою школу, наймає в чоловіка оцей садок, збудує курінь і живе там до самої осені. Сам собі їсти варить, сорочки пере... бурлакує старий причуда.

Перескакуючи з каменя на камінь і хапаючись за кущі, ми зійшли вниз і зайшли в хату до рибалки, щоб попрохати човна. Молодиця дала нам ключа та весла, й швидко ми посувалися вже в маленькому човникові. Звечоріло. Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі. Берегами понасували хмари темного зелення, а між ними місцями випирались незграбні скелі та купи сірого каміння, немов руйновища старих будівель. Часом пропливали мимо, стиха буркочучи і пінячись, маленькі шуми.

- Ну й місце ж обрав собі сучий дід! - промовив Воблий і, спустивши весла, став озиратися кругом.- Рай, та й годі! Має душу, чулу до краси, дарма що старий...

Закурили і попливли далі; високий берег почав насуватися на нас усе швидше й швидше, і от зразу човен, брязнувши ланцюжком, врізався в пісок і спинився. Пробираючись між гіллям, ми швидко вибралися на прогалину, де червоніло полум’я і пахло димом. Перед нами в світлі маленького огнища виринув з темряви маленький солом’яний курінь; коло його висіли й стояли на ослончику казанок, мисочки, горщики, пилка й інші хатні речі. Кругом куреня манячило в темряві кілька уликів. Сам Райко сидів на пеньку коло багаття й щось думав.

Райко був гнучкий, видимо, високий дідусь, лисий, з густою сивою бородою; ясні сірі очі, з яких просвічував життєвий досвід, смуток та добрість до всього, з задумою дивились з-під густих сивих брів на полум’я.

В довгому піджаці, в мужичих чоботях, з загрубілими мозолястими руками він дуже нагадував якого-небудь діда-пасічника з селян, і тільки пильно придивившись у його очі та лице, можна було вгадати в йому інтелігентного робітника. Багато вже я чув од свого вчителя про цього старого його товариша, діда Райка.

Закурений життєвими пригодами, хитрий і практичний, Василь Тимофійович Воблий завжди казав про Райка в жартівливому тоні; проте було помітно, що якась сила тягла його до старого товариша.

- Скрипиш іще? - так привітав здаля Василь Тимофійович Райка.

Райко підняв голову.

- А-а!.. Це ти, старий гріховоднику! - радо промовив він, впізнаючи Василя Тимофійовича.- Насилу, бач, пригадав одвідати!.. А то кого ведеш із собою? - спитався він, придивляючись до мене.

Ми підійшли і стали вітатись. Здоровкаючись зо мною, він затримав мою руку й зблизька придивився в лице.

- Що ж, не наглядів іще собі якої попівни, як піч? - промовив Василь Тимофійович і підморгнув оком.

- Е, козаче, куди там мені за попівен думати - здоровля ось зовсім катма! - сміється Райко.- Інша стать тобі: бач, викохався який! Не бійсь, пожирував би ще в охоту! Слухай, Василю,- почав він знову,- женився б ти справді! Хоч на старість пожив би по-людському; та й комусь же треба покинути оту грошву, що наскладав. У тебе ж їх і свині не їдять, а вмреш - кому дістанеться? І сам згинеш, і гроші твої згинуть...

- І які там у мене гроші ти набачив? - осміхається Василь Тимофійович і стиха виймає з кишені пляшку з горілкою.

- Оце по-хазяйському! - весело промовив Райко.- За це дякую, бо в мене, голубе, на неї не розживешся... З кого ж нам і потягнуть, як не з таких дураків,- промовив він до мене. Потім він дістав з куреня рядно, чарку, хліб, скілько зелених цибулин. Посідали на рядні коло огню, як кому було зручніше. Райко, як і перше, примостився на пеньку так, що огонь бив йому в лице.

Воблий вигрівав проти огню спину, а мені огонь бив у щоку. Перекинувшись кількома словами про те, про се, діди за чаркою знову перейшли на жарти.

- А чи чував ти, Федосію Андрійовичу, що ось незабаром буде заведена для сільських учителів форма? - витираючи після чарки вуси, промовляє до Райка Василь Тимофійович.- Ото підійдуть