Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.

Глянув Ларько на панів.

Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: «Так ти он який, Ларько!» І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.

«Заждіть - ви ще не знаєте Ларька,- заждіть!»

І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.

А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.

І чує він, що над ним щось тужить; не тужить - криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то - струна.

Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.

«Ага, пани! - думає Ларько.- Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?»

І от затужили всі, підбігають до його.

- Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! - благають.- Ой годі, бо серце з жалю розірветься.

І дітки плачуть і благають:

- Годі вже! Годі, годі...

За руки хапають його, за смичок...

«Ні, не перестану, не перестану!» - думає собі Ларько.

- Ларьку, Ларьку! - ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.

- Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! - і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.

...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.

Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...

- Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.

- Перехрестися, Ларьку,- гомонять кругом.

Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

- А горенько тяженьке! - промовляє чорнява струнка молодиця.- І до чого тільки людина не доведе себе!..- Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.

В ХУРТОВИНУ

Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття [18] й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.

У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.

Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.

- Хіба ж не так я кажу? - питався у його старшина.

Той тільки щось собі замурчав.

Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.

Щось дмухнуло під самим носом у старшини - сірник погас... другий, третій...

Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:

- Н-не закурите.

- Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! - веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.

- Ні, не закурите... Бачте, вже чотири сірники стратили... о, п’ять, шість, сім...- лічив писар.

- Що за чудасія! - здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.

Затулився, як можна найщільніше, тернув - знов погас.

- Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,- аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер...

- Десять! - промовив писар.- Я ж казав, що не закурите... одинадцять... дванадцять...

- Антоне Агафоновичу! - лагідненько промовив старшина.- Це через те, що ви лічите: ось не лічіть - зразу закурю.

Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.

- Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! - промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.

Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:

- Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять...

Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.

- Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти,- діловито став, говорити він.

- Ум...- мурчить писар.

- А то як не зберем до першого,- помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,- то знову поштрафують, як було минулого року.- Тут він стиха черкнув сірник.

- Ех-хе-хе! - позіхнув писар.- Двадцять вісім!

- Антоне Агафоновичу! - Писар мовчав.

Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.

- Всі сірники витратив і не закурив через вас! - промовив він сердито і глянув на писаря.

Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб... Очі заплющені - спить, навіть носом сопе... Тихенько потяг за віжки - коняка стала.

Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник... горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.

- Двадцять дев’ять! - крикнув над самим його ухом писар. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили - не тягнеться... Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за