Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.
- Оце дід! - здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.
Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.
Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.
І стоїть уже дід - молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.
Виляски, сміх, гамір...
Озирнувся дід - і обмарило його: приверзлося на мить - літа вертаються.
І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:
- Коли так, та коли так же...
Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...
- Музиків!
Сміються.
Коли надумав дід - пізно.
Слухає - шумлять уже молодим вітром:
- Час їхать.
- Їхать! Їхать!..
- Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!
І вже на возах...
Стрепенувся дід, задихався, до коней:
- Не пущу!
Син хапається за голову:
- Це вже буде мороки з дідом.
Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.
В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:
- Стійте, кажу вам!
Візники - по конях, гості - за шапки, тільки шапками помахали...
Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..
І погаснув недовгий дідовий сон.
І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...
Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:
- Ви хто такі?
В очах і в голосі зростає тривога:
- Стій! Куди це ви мене тягнете?
Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:
- Де це горить?
На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.
- Що це горить, питаю?
- Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще - то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.
- Ой, брешете.- Дід - гарячий увесь, тремтить...
Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід - не мають вони до старого жалю - сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.
Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:
- В огонь діда! Спалить діда!..
А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:
Ой догнали літа мої
На калиновім мості...
І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям - молодощами. Зелено палали сосни.
* * *
Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима - мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.
В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник - постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: «Не бачили, не чули - не їхали мої літа?» - «Які ж твої літа?» - «Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними - як громи гриміли».- «Еге, чоловіче,- і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними».
І потьмарився в тонах зелено-оксамитових тихий ліс.
Над лісом загорілась срібна сережка, засвітивши золоте паутиння межи гіллям старої сосни.
1
- Йдеться про «Збірник арифметичних задач» російського методиста-математика Василя Андріановича Євтушевського (1836-1888), за яким протягом кількох десятиріч вивчали арифметику у школах Росії та України.
2
- Пацанок - хлопчик
3
- Солдата-вартового
4
- Пришию - уб'ю
5
- Грач — по-тюремному - новак
6
- Бог - те ж, що й Іван по-тюремному.
7
- Гарному
8
- Єрик - дідок
9
- Попались
10
- Полюбовницю
11
- Ботать - брехати
12
- Угудзявий джигунець - баламут, весь у гудзиках.
13
- Акцизний чиновник - чиновник, який працює в акцизі. Акциз - назва установи, що збирає податок на цукор, горілку, тютюнові вироби і т. ін., який підприємці включають у їх продажну ціну.
14
- Освійчатись - тут: освоюватись.
15
- «Дід, що гвіздки вириває» - домовик, за забобонними уявленнями слов’янських та інших народів - добрий або злий дух, що живе в домі, бог домівки і майна.
16
- «Сатана в бочці» - йдеться про п’єсу В. Дмитренка «Кум мірошник або сатана в бочці».
17
- Ганяти «панаса» - грати в піжмурки.
18
- Бескеття - круті урвища, провалля.
19
- Квочка - народна назва сузір’я з кількох, розташованих купкою, невеликих зірок; сузір’я Плеяд.
20
- Недопалок
21
- надувся як тума - про людину в похмурому настрої.
22
- «Сейте разумное, доброе, вечное...» - рядок із вірша М. Некрасова «Сеятелям».
23
- Тичба - юрба, натовп.
24
- - Шелевіти - колихати, ворушити.
25
- Мизос - розташована за містом садиба з сільськогосподарськими будівлями.
26
- Кордуб’є - кривий, сучкуватий стовбур.
27
- Орелі - гойдалка.
28
- Віз - народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.
29
- ...у горидуба граючи... - народна гра (відповідає рос. горелки).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповіда́ння», після закриття браузера.