Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

дідовий рід.

А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.

- Оце дід! - здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.

Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.

Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.

І стоїть уже дід - молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.

Виляски, сміх, гамір...

Озирнувся дід - і обмарило його: приверзлося на мить - літа вертаються.

І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:

- Коли так, та коли так же...

Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...

- Музиків!

Сміються.

Коли надумав дід - пізно.

Слухає - шумлять уже молодим вітром:

- Час їхать.

- Їхать! Їхать!..

- Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!

І вже на возах...

Стрепенувся дід, задихався, до коней:

- Не пущу!

Син хапається за голову:

- Це вже буде мороки з дідом.

Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.

В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:

- Стійте, кажу вам!

Візники - по конях, гості - за шапки, тільки шапками помахали...

Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..

І погаснув недовгий дідовий сон.

І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...

Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:

- Ви хто такі?

В очах і в голосі зростає тривога:

- Стій! Куди це ви мене тягнете?

Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:

- Де це горить?

На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.

- Що це горить, питаю?

- Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще - то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.

- Ой, брешете.- Дід - гарячий увесь, тремтить...

Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід - не мають вони до старого жалю - сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.

Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:

- В огонь діда! Спалить діда!..

А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:

Ой догнали літа мої

На калиновім мості...

І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям - молодощами. Зелено палали сосни.

* * *

Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима - мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.

В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник - постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: «Не бачили, не чули - не їхали мої літа?» - «Які ж твої літа?» - «Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними - як громи гриміли».- «Еге, чоловіче,- і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними».

І потьмарився в тонах зелено-оксамитових тихий ліс.

Над лісом загорілась срібна сережка, засвітивши золоте паутиння межи гіллям старої сосни.

1

- Йдеться про «Збірник арифметичних задач» російського методиста-математика Василя Андріановича Євтушевського (1836-1888), за яким протягом кількох десятиріч вивчали арифметику у школах Росії та України.

2

- Пацанок - хлопчик

3

- Солдата-вартового

4

- Пришию - уб'ю

5

- Грач — по-тюремному - новак

6

- Бог - те ж, що й Іван по-тюремному.

7

- Гарному

8

- Єрик - дідок

9

- Попались

10

- Полюбовницю

11

- Ботать - брехати

12

- Угудзявий джигунець - баламут, весь у гудзиках.

13

- Акцизний чиновник - чиновник, який працює в акцизі. Акциз - назва установи, що збирає податок на цукор, горілку, тютюнові вироби і т. ін., який підприємці включають у їх продажну ціну.

14

- Освійчатись - тут: освоюватись.

15

- «Дід, що гвіздки вириває» - домовик, за забобонними уявленнями слов’янських та інших народів - добрий або злий дух, що живе в домі, бог домівки і майна.

16

- «Сатана в бочці» - йдеться про п’єсу В. Дмитренка «Кум мірошник або сатана в бочці».

17

- Ганяти «панаса» - грати в піжмурки.

18

- Бескеття - круті урвища, провалля.

19

- Квочка - народна назва сузір’я з кількох, розташованих купкою, невеликих зірок; сузір’я Плеяд.

20

- Недопалок

21

- надувся як тума - про людину в похмурому настрої.

22

- «Сейте разумное, доброе, вечное...» - рядок із вірша М. Некрасова «Сеятелям».

23

- Тичба - юрба, натовп.

24

- - Шелевіти - колихати, ворушити.

25

- Мизос - розташована за містом садиба з сільськогосподарськими будівлями.

26

- Кордуб’є - кривий, сучкуватий стовбур.

27

- Орелі - гойдалка.

28

- Віз - народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.

29

- ...у горидуба граючи... - народна гра (відповідає рос. горелки).