Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

сповідувати ідеї Миклухо-Маклая, прихильником якого мене тепер намагаються зробити. Я всього-на-всього поклонник архітектури і поділяю думку, що вона якоюсь мірою визначає культурний рівень цивілізації». Ця остання фраза всупереч бажанню цесаревича прозвучала новим дифірамбом на адресу цивілізації яванців і підлила масла в огонь.

Певна річ, Микола, як майбутній монарх, не може бути прибічником революційних ідей покійного мандрівника, але як молода людина, ще не зіпсована необхідністю постійно бути дипломатом і до того ж позбавлена гнучкого розуму, він мимохіть опинився в таборі прихильників Миклухо-Маклая. Наївна простодушність, як бачимо, зле пожартувала з нього: піддавшись підсвідомому пориву щирості, затятий ворог дивним чином перетворюється на спільника.

Виправдання перед голландцями забудуться, а комплімент, сказаний на адресу будівничих Яви, а отже, й на адресу яванців, з часом обросте легендами, і його імператорська величність у зовсім чужій йому справі стане в один ряд з Маклаєм».

І справді, сталося саме так. В Індонезії Микола II став відомий не лише як однодумець Маклая, а навіть як друг і захисник ученого.

— Кажуть, — розповідали мені, — коли російський цар приїжджав на Яву, голландці заарештували Маклая, щоб вони не зустрілись. Та цар довідався про це й сам пішов до нього у в'язницю. Голландці розгубилися, міркують, як же бути, а цар їм каже: «Я прошу вас звільнити мого друга. Зла він нікому не чинив, і карати його ні за що». Ну голландцям нічого робити, звільнили Маклая.

Як звали російського царя, ніхто не знає, просто російський цар, друг і захисник індонезійського народного героя Маклая. А коли цар був другом індонезійця, то, зрозуміло, і його країна не могла погано ставитися до Індонезії.

Я намагався все пояснити, переконати своїх співрозмовників, що Маклай усе-таки з Росії і помер він значно раніше, ніж цесаревич Микола побував на Яві, що між ними не було й не могли бути ніякого зв'язку.

Мене ввічливо слухали і начебто згоджувалися, та потім, вже не повертаючись більше до російського царя, казали:

— Атож, туане, Маклай належить усім, усьому світові й Росії також. Але за походженням він яванець, так, туане, яванець…

Або сунданець, або балієць, залежно від того, якої національності був мій співрозмовник.

«Що ж, — тішачи себе, думав я, — ми здавна інтернаціоналісти, здавна щедре серце Росії належало всім».

І добротою своєю не зубожіло від того, що сини Росії ставали синами Людства.

* * *

Забувши про варанів і острів Комодо, я сидів у літаку й цілу дорогу назад до Джакарти подумки був далеко в Москві, з Савою Христофоровичем Колодниковим — капітаном 1-го рангу у відставці, з яким колись випадково познайомився в Ленінграді, а потім, уже в Москві, час від часу, хоча й рідко, зустрічався, здебільшого в його казармено довгому домі біля Нікітських воріт. Там, у комунальній квартирі, схожій на залізничний купейний вагон і так само набитій мешканцями, як вагон пасажирами, вони з Катериною Іванівною і її тіткою, вісімдесятилітньою клопотухою Пелагеєю Луківною, мешкали в двох кімнатах — великій і зовсім манісінькій з вузеньким віконцем, що виходило в сирий і похмурий двір. У цій напівтемній кімнатці всі троє, власне, й тулилися. Більша, з двома нормальними вікнами в той самий двір, правила Саві Христофоровичу за кабінет і нагадувала щось середнє між бібліотекою і морським музеєм. Строгу нежилу обстановку трохи одомашнював переставлений до міжвіконного простінка розсувний обідній стіл, накритий білою лляною скатертиною. На ньому, скільки пам'ятаю, завжди шипів начищений, аж сяяв, мідний тульський самовар із саморобним електричним нагрівачем — винаходом Сави Христофоровича, стояли кришталевої чистоти склянки в кручених мельхіорових підставках, голубий порцеляновий чайник, вазочка із сизуватим колотим цукром і плетена з лози хлібниця, завжди з маковими бубликами. Оскільки іншого помешкання не було, тут у всяку пору дня і ночі, коли господар бував дома, приймали гостей. Флотського люду з усіх наших морських околиць пройшло через цей кабінет-музей сила-силенна.

Ветеран двох воєн, громадянської і Вітчизняної, Сава Христофорович тепер усього себе віддав історії рідного флоту. І Катерину Іванівну захопив своєю справою. Раніше вона вчителювала, викладала хімію, і роботу свою, певно, дуже любила — школу згадувала з сумовитою ніжністю; і не вголос, ні, боронь боже, а все-таки не втаїш: шкодувала, що залишила свою професію. Заради Сави зважилася на таку жертву — помічник йому потрібен. Влаштувалася на схилі літ бібліографом у військовий відділ Державної бібліотеки імені В. І. Леніна: «Саві зручно: що треба з опублікованих матеріалів, усе тут. Своїм працівникам деякі книжки й додому брати дозволяють — Сава до люльки звик, мулько йому без неї в читальних залах».

Які це чудові, щедрі душею і зовсім безкорисливі вже немолоді люди!

Глибоко і широко освіченою людиною був Сава Христофорович, досконально знав кілька мов, добре володів літературним стилем, мав загострене чуття слова, що не часто трапляється, і, мабуть, міг би Писати непогані книжки, та коли про це заходила мова, завжди казав: «Що стиль? Стиль — риторика, вічне від минущого треба вміти відділяти. Імперії народжувалися й рушились, цивілізації в порох розсипались, а книжки живуть — безсмертні!.. Мені не по зубах! Що вічне, а що минуще — не відділю, здається, що все однаково цікаве. Отож і виходить, що я не створений час судити. Хисту немає, а коли його нема, то сідницею не висидиш».

Переконувати, що йому все-таки варто зайнятися книжками, хоч невеликими, було марно. Усміхнеться тільки: «Ну-с, як любив казати наш боцман, не будемо язиком повітря швабрити…» Або, коли бував не в гуморі, обірве високоштильно: «У мої літа, вельми поважний друже, пошуком успіху, а надто на терені письменницькім, дурні себе тішать, красненько дякую…»

Чи то не вірив у свої творчі здібності, а чи справді вважав письменницькі вправи для своїх років чимось протиприродним. Важко сказати, але він не манірничав. Такі забавки були не в грубувато прямій вдачі Сави Христофоровича.

Своє завдання він вбачав у простому збиранні цікавих або, на його погляд, важливих історичних фактів, які групував потім за темами, писав до кожної з них пояснення і, охайно передрукувавши все на манишці, віддавав знайомим літераторам, не жадаючи нічого навзамін, крім обіцянки,