Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

міста. У легенді Маклай — яванець, син селянина. Про нього багато легенд, але я не чув, щоб хтось назвав його чужоземцем, та ще росіянином. Росія так далеко!

Я усміхнувся. Згадалась моя перша зустріч з Індонезією.

В Індійському океані, якраз на підході до північно-східних берегів Яви, один матрос на нашому кораблі під час сильного шторму дістав тяжку травму. Він дуже страждав від хитавиці, і його треба було негайно відпровадити на берег, щоб там зробити операцію. Якщо можна — в госпіталі.

По радіо ми домовилися з індонезійськими властями, що з Джакарти вони пришлють по нашого матроса санітарну машину на мис Мерак. До нас він був найближче, і до нього ми могли підійти на шлюпці.

Наш мотобот зустрічала юрба цікавих. Мабуть, усе селище, чоловік двісті. Уже всі знали, хто ми і чого сюди прибули.

Коли ступаєш на територію чужої країни, поліція довго й прискіпливо перевіряє документи. У нас їх ніхто не спитав. Насилу проштовхавшись крізь натовп, поліцейський почав з вибачення:

— Даруйте, будь ласка, машина з Джакарти прибути не встигла, години дві ще треба чекати. О, будь ласка, не хвилюйтеся, про хворого ми подбаємо! У нашій мечеті чисто й не так жарко, постіль там уже приготували.

— У мечеті?.. — здивувавсь я.

— Атож. Вам це не подобається?

— Ні, чому ж, але…

Якось у Сенегалі я хотів подивитися мусульманський храм. Заходжу, бачу — люди моляться. Начебто всі поринули в молитву, і до мене нікому немає діла. Але молитва обірвалася.

— Зайшлий, ви мусульманин? — суворо запитав мулла, який, певно, звернув увагу на мою білу шкіру.

Я чесно сказав, що ніякої релігії не сповідую, а хотів тільки подивитися. Мулла розгнівався:

— Ідіть геть! Не опоганюйте храму аллаха.

В Індонезії більшість населення — мусульмани, закони корану ті самі, що в усьому мусульманському світі. І раптом чоловіка, який не вірить ні в чорта, ні в бога, беруть на ноші і несуть у святиню — мечеть!

Я сказав про це індонезійцям, що оточили нас. Вони погідливо закивали головами.

— Так, але кращого, ніж мечеть, помешкання тут немає. Там прохолодно.

— А вас не осудять?

— Усі ж знають, що ви росіяни.

— Вас це виправдовує?

— Звичайно.

Потім ми знайомилися з селищем. На базарній площі нам особливо привітно усміхнулася жінка з дівчинкою на руках.

— Сламат сіянг, адік! Добридень, сестричко! — привітавсь я.

Зупинилися погомоніти. Я запитав жінку, як звати її дівчинку.

— Русія, — каже.

У мене широко розплющились очі.

— Росія?..

Вона зніяковіла.

— Так захотів чоловік. Він був у кіно, повернувся додому й сказав, що коли в нас народиться дочка, то ми назвемо її Русія, а коли син, то буде Масим.

— Може, Максим?

— Еге, мабуть, я не пам'ятаю точно. Через тиждень народилася Русія, тепер їй рік і два місяці.

Мама маленької Русії стала власницею всіх сувенірів, які знайшлися в наших кишенях.

Ми залишали Мерак схвильовані й водночас були досить здивовані. Тільки набагато пізніше я зрозумів, чому в більшості індонезійців, навіть дуже правовірних мусульман, Росія завжди викликає симпатію, незважаючи на всі релігійні упереджений й політичні розбіжності. Що це за країна, неписьменний у своїй масі народ уявляє досить туманно, але запитайте першого стрічного селянина, що пін знає про Росію, і він, сповнений статечної поважності, скаже:

— Русія далеко, туане, і я знаю про неї мало. По правді, зовсім мало. Та вам, певно, відомо, що Русія ще за життя Діпонегоро виступила проти всієї Європи. Вона сказала Європі: «Це неправда, що індонезійці не люди, вони — люди». Так, туане, навіть цар русів говорив про це. Він був у нас на Яві, і люди чули.

Хоч як дивно, славу захисника індонезійського народу залишив про себе в Індонезії і Микола II. Коли він був ще наступником російського престолу, то під час кругосвітного плавання зробив зупинку на Яві. Голландські колоніальні власті приймали його з великою помпою, та майбутній цар мимохіть підклав їм свиню.

Кілька днів його возили по визначних місцях Яви, показували стародавні храми і всякі інші красоти. Микола, який вважав себе живописцем і великим знавцем архітектури, особливо цікавився храмами й був від них у захваті. Та доладно висловити свою думку про побачене він ніколи не вмів. Звичайно, якщо в цьому виникала потреба, йому загодя складали шпаргалку, яку він, не вдумуючись у її зміст, старанно зазубрював напам'ять.

Цього разу секретарем цесаревича був, як видно із стилю й змісту шпаргалки, чоловік високої душі й справді розумівся на архітектурі.

— Панове, — повторюючи завчені слова, сказав Микола на обіді, влаштованому на його честь голландським генерал-губернатором, — важко передати враження від цієї поїздки. Я бачив великі творіння великого розуму, що поєднали в собі геній будівничого, ліризм поета й глибоку мудрість мислителя, який прозирає в саму суть прекрасного…

Спочатку цей виступ, опублікований у місцевих колоніальних газетах, не привернув уваги. Певно, йому просто не надали значення. Та коли промова Миколи з'явилася в європейських газетах, вибухнув скандал. Усі збагнули нарешті, що, відгукуючись захоплено про яванські храми, побудовані ще за часів імперії Маджапахіт, наступник російського престолу таким чином визнав високий рівень культури яванців, яких в Нідерландах вважали мало не за дикунів.

«Промова Миколи на обіді в Бюйтензорзі, — писала лондонська газета «Таймс», — набула такого скандального розголосу, що імператор Олександр III, опинившись через сина в незручному становищі, змушений був просити в монарха Нідерландів вибачення. А сам наступник публічно висловив жаль з того, що сталося, й заявив, що його неправильно зрозуміли. Та, виправдовуючись перед голландцями, він тільки дав привід лібералам і соціалістам для нової хвилі виступів на захист малайської раси. «Коли я говорив про архітектуру, — сказав Микола, — то не думав про яванців. Мене схвилювали храми, але це не означає, що, дивлячись на них, я став