Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Вас переслідували?

— Ми йшли поодинці. Він не встиг розповісти мені подробиці.

— Принесіть води.

Пішов той, що без гармонії. Повернувся швидко. Вода капала з кашкета, жовта, з іскринками. І пальці у чоловіка були мокрі. Отже, криниця була неглибокою, і, черпаючи кашкетом воду, він замочив руки.

Сивоволосий хлюпнув прямо в обличчя Згорихати. І Микола отямився. Він дихав важко, хрипло. Але зробив спробу підвестися. І ми підхопили його за поперек. Поставили на ноги.

— Товариші, — сказав Згорихата. — Друзі…

Він замовк, наче забув наступне слово.

— Вас устигли попередити, що явка на Святославській недійсна? — спитав сивоволосий.

— Усе ж таки хто ви? — запитанням на запитання відповів я.

— Дивно… Звідки ж ви знаєте пароль?

— Я не знаю ніякого пароля.

— Він каже правду, — підтвердив Микола. — Пароль знаю я. Кравець був посланий за мною навздогінці, аби попередити про провалену явку.

— Ми другу добу тримаємо Святославську під наглядом з цією ж метою, — сказав сивоволосий.

— Якщо не помиляюся, ви товариш Матвій? — Згорихата дихав трохи спокійніше. — Каїров мені розповідав, як ви страйкували на Путіловському. І про шрам…

Матвій посміхнувся:

— Цим шрамом царська охранка мене на все життя позначила.

Слухаючи їхню розмову, я дивувався. Причому дивування моє не було викликане припливом захоплення. Навпаки, я не дуже довіряв цьому Матвієві. І боявся, що через втрату крові Згорихата втратив пильність. І тепер вибазікує військові таємниці першим-ліпшим, можливо, підісланим тим самим капітаном Долинським, якому ми повинні влаштувати прикрощі в житті й завадити відбути до турецьких берегів.

— Треба якнайшвидше йти звідси, — сказав Матвій.

— Правильно, — погодився я. — Але раніш я повинен побалакати з Миколою віч-на-віч.

— Балакай. Тут усі свої хлопці.

— Ні! — вперся я. — Хочу напрямки.

— Гаразд, — сказав Матвій. — Тільки швидше.

Вони відійшли. Чи далеко? Вгадати важко. Тому що навкруги порожні бочки.

— Слухай, Миколо! — почав я. — Дивися на мій палець. Він у тебе в очах не подвоюється? А мене ти добре бачиш? Бороди, вусів на моєму обличчі немає?

— Я тебе добре бачу. І обличчя твоє поголене, і палець не подвоюється.

— Тоді якого дідька ти розкриваєшся перед першим-ліпшим?

— Вони знають пароль…

— Але ж явка…

— Я говорив, Каїров дав мені два паролі. Перший — явочний. Другий — для зв'язку з підпільною партійною організацією. Він показав мені фотографії товариша Матвія. Розповідав про прикмети.

— А якщо Матвій перекинувся?

— Балакай, та не забалакуйся. Вони з Каїровим друзі. Більшовики-путіловці. А тут, у Туапсе, Матвій — член міського підпільного комітету.

— До речі, — сказав я, — та, що з'явилася перед нами і зникла, наче мара, сьогодні опівдні цілилася у мене з пістолета.

Рукавом ватянки Згорихата витер піт з обличчя. Було ясно, що сили його вичерпуються.

— Товариші! — покликав я.

Коли нас знову стало п'ятеро, Микола сказав:

— Ви праві. Треба тікати звідси.

— Але спочатку потрібно зробити Миколі перев'язку, — зауважив я.

Ні, у мене ще не було повної упевненості, що ми справді зустріли друзів. Але якщо це вороги, тоді ми влипли міцно. І тут уже, здається, нічого не вдієш.

Стукіт у двері… Є у ньому щось схоже на кішку — такий же наполегливий і украдливий. Дах тінню окутує маленький ґанок, і, хоча подвір'я і вулиця прискаються місячним світлом, ми погано бачимо Матвія, який стоїть перед дверима.

Собаки не гавкають. Правильніше, гавкають, але десь далеко на горі, а може, й за горою. На цій вулиці тихо, ось тільки стукіт у двері. Він турбує мене. Насторожує. Я стиснувся, наче для стрибка. Що жде нас за дверима?

Обстановка така: Матвій на ґанку, ми всі на вулиці, за огорожею, двоє підтримують Згорихату, а я стою у них за спинами, кроків за три.

Якщо в будинку засідка, я, можливо, зумів би втекти. Але не кидати ж у біді Згорихату!

Хтось відчинив двері. І Матвій із кимсь шепочеться. Про що?

Я ще не розповів, чому ми тут. Коли за бочками вони перев'язували Згорихату, то побачивши, скільки крові він утратив, вирішили, що його треба обов'язково показати лікареві. Спустілими провулками, дворами ми пробралися до його будинку.

Клавдія Іванівна дивиться на мене з посмішкою. У неї дуже добрий, привабливий погляд. І я б, звичайно, вірив їй, якби мені забило памороки і я забув би, як вона тримала в руці пістолет і в її очах не було нічого, крім холоду.

Спускається з ганку Матвій. Чи товариш він? Місяць обсипав його голову сріблом, і він не дуже схожий на старого путіловського робітника.

— Вони мобілізували усіх міських лікарів, — каже Матвій.

— Мій постоялець — лікар, — каже Клавдія Іванівна.

— Він удома?

— Думаю, що так.

— Ходімо, — вирішує Матвій.

— А можна йому довіритися? — запитую я. — Не видасть?

— Не дозволимо, — відповідає Матвій і дістає з кишені револьвер. — До речі, у вас є зброя?

— Ні, — признаюся я.

— Візьміть. Знадобиться.

Стиснувши рукоять здоровенного револьвера, я не просто відчув себе певніше — мене покинуло, якщо можна так висловитися, почуття неповної довіри до цих людей, що зустрілися нам.

— Належить обминути небезпечний район. Будемо йти так: ми четверо попереду, Клава й Кравець