Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Ти мене пізнаєш, Миколо? Це я, Кравець.

— Із поручиком Кравцем не знайомий.

— Нализався, чортяко! Голову тобі відірвати мало. Я собі усі жили вимотав, щоб зустріти тебе тут.

— Говори спокійно, — просить Згорихата і тихо стогне.

— Я від товариша Каїрова. Він послав попередити тебе, що явка на Святославській, вісім, провалена. Нею користуватися не можна. Але твоє завдання залишається в силі. Ходімо мерщій звідси.

Обнімаю його за плечі. Цього разу він стогне голосно:

— Поранили мене, Кравець. Прострелили ліве плече. Здається, ключиця перебита.

— Діла… — розгублено вимовляю я.

Неквапно йдемо до моєї схованки. Я підтримую Миколу за здоровий лікоть. Але все одно на кожному кроці обличчя його кривиться від болю.

— За бочками, у небезпеці, й обміркуємо, що робити. Я тут уже годин шість відсиджуюся.

Допомагаю Миколі опуститися на покриту росою землю. Він притуляється здоровим, правим плечем до бочки. Каже:

— Спробуй стягнути з мене ватянку. Треба хоча б чимось перев'язати… А то я приляпав на рану шматок сорочки.

Розстібаю ватянку. Обережно тягну за рукав. Микола корчиться від болю. Голова в нього гаряча. І сам наче пригрітий сонцем.

— Слухай, — кажу, — здається, не з того боку. Давай спочатку з правого боку потягнемо.

— Стривай! — крутить головою Микола. — Спочатку про справу. А то, чого доброго, я ще відключуся.

— Що ти! — заспокоюю. — Якщо зразу не вбили, якщо на своїх двох тупаєш, отже, рана несмертельна.

— Усе правильно. Та, здається, крові багато витекло.

Обмацую ватянку — липуча, набухла. Щодо крові Згорихата не помиляється. Тихо, ледь чутно промовляє:

— При штабі Кубанської армії є офіцер контррозвідки. Капітан Долинський.

— Знаю такого, — спокійно кажу я.

— Звідки? — стріпнувся Микола.

— В гостях у нього був. Чаю не пив, але в комірчині, де раніше варення зберігалося, сидів.

— Ти простіше мені пояснюй. Не вловлюю я, коли жартуєш, а коли всерйоз міркуєш.

— Затримали мене білі. Та я утік.

— Молодець, — прохрипів Згорихата.

Помовчав, певно, збираючись з думками. Потім сказав:

— Його люди, наче пси, у мене вчепилися. Ледве втік у перестрілці…

— Зрозуміла річ.

— Раптом зі мною щось станеться… За все відповідаєш ти. — Сказавши це, Микола наче позбувся важкої ноші. Зітхнув глибоко. І знову притулився до бочки правим плечем: — Є ще один пароль. Про нього Каїров нічого не казав?

— Ні. Сказав лише, що на Святославській явка не дійсна.

Місяць голубив бочки. І обличчя Згорихати. І воно здавалося неприродним, застиглим, як у покійника.

— Миколо, що з тобою… Не засинай, Миколо. Ми зараз ватянку стягнемо. Ї я перев'яжу тебе…

— Вогнику не знайдеться, мужики? — відчув я голос за своєю спиною.

Їх стояло троє. Чоловіків. Двоє кремезних, поважних. Третій молодий, із гармошкою під пахвою. Місяць був за спинами пришельців. І обличчя не були освітлені так, щоб за їхнім виразом можна було визначити, добрі чи лихі наміри у цих людей.

— Є, — відповів я. І вийняв з кишені запальничку.

Я говорив спокійно. Якщо вони з денікінської контррозвідки, нам з Миколою все одно не відбитися. Якщо ж це просто люди, то, отже, у них е серця. І тоді… Можна розжитися гарячою водою, щоб промити Миколі рану, попросити бинтів, а на гірший випадок чистих ганчірок.

Сивоволосий чоловік з коротким поперечним шрамом на лобі нахилився до вогника, стискаючи в губах товсту самокрутку. Випустивши хмарку диму, він сказав, маючи на увазі запальничку:

— Гарна машинка. Подаруй.

— Подарене не дарують, — відповів я.

Трохи повернувши голову, сивоволосий сказав у темряву:

— Клаво.

З-за бочок нечутно, наче ковзаючи над землею, з'явилася закутана в хустку Клавдія Іванівна. Одягнена вона була значно простіше, скромніше, ніж удень. Тепер я зрозумів, що перед нами ті самі люди, що цілий вечір сиділи біля огорожі, слухаючи голосисту гармонію.

Подивившись на мене, Клавдія Іванівна кивнула сивоволосому, не сказавши ні слова.

За мить вона знову зникла. А в мене заметушилася думка: може, я сплю і все це мені тільки ввижається?

— Чому на вас форма? — спитав сивоволосий.

— Не ходити ж мені голим!

— Ви не офіцер.

— А ви? Ви хто такі? — Допитливість сивоволосого напружила мене, і тепер я розмовляв зневажливим, лінивим голосом, який може вважатися доречним лише за півхвилини до початку бійки.

— Ми місцеві жителі, — сказав сивоволосий.

— Вичерпна відповідь, — зауважив я.

— Допоможи мені підвестися, — несподівано попросив Микола.

Його бажання було дуже недоречним, тому що, поки я нахилявся, вони могли збити мене з ніг. І легко пов'язати нас. Але вони не зробили цього.

Микола стояв нетвердо, як і раніше, трохи похитуючись. Але очі його були зрячі. Дивилися випробовуюче.

— Мені сказали, — над силу вимовляючи слова, почав Згорихата, — що у вас можна позичити бот під назвою «Петро Великий».

Я вирішив, що Микола марить. Однак сивоволосий, перезирнувшись зі супутниками, чітко сказав:

— Бот вимагає ремонту. Є човен під назвою «Катюша».

— Товариші… — промовив Микола. І впав на землю.

Водночас сивоволосий зі шрамом на лобі і я подалися до Миколи.

— Що з ним?

— Поранений у плече.