Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

стягую її з себе, кидаю на долівку. Але запах гасу не зникає. Навпаки, дужчає. І тоді в мене виникає бажання попрощатися з шинелею остаточно. Я з надією дивлюся на душник…

За стіною у коридорі тиша. Може, офіцерня спить по обіді. Спить, похрапуючи і прицмокуючи.

Згорнувши шинель у такенну довгу і гнучку ковбасу, я підсунув до стіни табуретку. Заліз на неї. І почав неквапно просовувати шинель крізь душник. Тепер усе залежить од випадку: пройде чи не пройде хтось із білогвардійців коридором.

А поки що була тиша. Коли шинель майже повністю зникла за стіною і в душнику стирчала лише її пола, схожа на великий гніт, я чиркнув запальничкою. І підніс до шинелі жовтий нігтик полум'я. Гас спочатку спалахнув рудим і яскравим вогником, потім закучерявився кіптявою. Я зістрибнув на долівку, підняв табуретку. І її ніжкою остаточно виштовхнув шинель за стіну.

Залишилося чекати. При падінні вогонь міг згаснути, але міг розгорітися ще дужче.

Незабаром клубки диму повалили в душник.

Добре. Все йде добре! Ще трохи…

А ось уже хтось кричить:

— Горимо!

Загрюкали двері, задзеленчало скло. Зрозуміло. Горів увесь коридор. І панам, щоб вибратися з будинку, довелося користуватися вікнами.

Плечем навалююся на двері. Міцно стоять, кляті! Поштовх. Іще раз… Тріщить наличник. Двері відчиняються…

Товстопикий фельдфебель з відром гукає мені:

— Відійдіть, ваше благородіє!

У дворі натовп роззяв із цивільних. Я збігаю з тераси, волаю на все горло:

— Пісок! Давайте пісок! Не то рвоне так…

Народ шарахається. Мені легко вдається затертися у натовпі.

9. Згорихата (продовження записок Кравця)

Синява, що застеляє місто, ступає навшпиньки. Вона крадеться по гілках, вулицях, дахах. Тулиться до парканів. Гусне під ними. І вулиці звужуються. Худнуть.

Раніше я ніколи не помічав, як настає вечір. Не було часу приглядатися до красот природи. Навіть не підозрював, як земля неохоче розлучається із світлом. Намагається зволікати, наче закохана.

А мені це на руку. Я сиджу між бочками (тут якийсь склад бочкотари) і при боязкому західному світлі бачу вулицю Святославську. Вона й насправді коротка. Чотири будинки — з одного боку, чотири — з іншого. І під горою оцей напівпокинутий склад.

Будинок вісім — навпроти складу, трохи ліворуч. Мені здається, що Микола Згорихата не повторить моїх помилок і не піде через центр міста. На аеродромі товариш Каїров казав, що Микола вже якось побував у Туапсе. Отже, найімовірніше, він пробиратиметься на Святославську тихими гірськими вуличками. Подалі від контррозвідки і комендантських патрулів.

Він повинен прийти сьогодні увечері. Якщо, звичайно, нічого не станеться…

Ось і вечір. Добре, що місячний. Повний місяць, ясний. Пишається над горою, наче вигукнути хоче: «Дивіться! Милуйтеся!»

Будинок номер вісім виглядає на місячному світлі багатозначно і утаємничено, як замок. Він двоповерховий, зі шпичастим дахом, не ховається у глибині саду, як більшість інших будинків. Він стоїть зовсім близько, біля огорожі з рідкого, невисокого штахетника. На вулицю виходять четверо вікон. Усі темні. Крім одного на другому поверсі. Там блимає вогник. Але вікно завішене щільною шторою.

Біля сусіднього будинку на лаві сидить троє чоловіків. І ще жінка, закутана в хустку. Один із чоловіків грає на гармошці. З великою майстерністю і задушевно.

Прохожі з'являються на вулиці дуже рідко. Нічого дивного. Святославська вулиця, що б там не було, сама околиця.

Роса охолоджує порожні бочки, суху землю і мою непокриту голову. Продираючись крізь натовп, я загубив кашкета. Не біда. Надворі весна. І Чорне море поряд. Хоча, чесно кажучи, вечори все-таки тут прохолодні.

У мене пересохло в горлі. Давно хочеться пити. А до криниці метрів сорок. У кінці вулиці. Але я не можу більше ризикувати, діставшись з такими труднощами до мсти. А може, ніякого ризику в цьому немає. Не маю досвіду роботи в тилу ворога. І допускаю одну помилку за другою. Досить помилок! Люди протягом кількох діб, трапляється, не п'ють і не помирають. Терпіння — кращий друг розвідника. Це моє власне відкриття, не вичитане, не почуте. Правильне воно чи ні? «Правильне» — від слова «право».

Чи мав я право втікати сам, наражаючи Сергія Сорокіна на смертельну небезпеку?

Якщо міркувати по-простому, то ми зобов'язані стояти один за одного, як у кулачній бійці. Сам погибай, а товариша виручай. Утікати — так разом, під кулі йти — теж разом. Це і е братерство. Це і є пліч-о-пліч.

Але з другого боку… Я тепер не я. Не Димка Кравець — червоноармієць другого відділення першого взводу третьої роти. А розвідник. І взяв мене товариш Каїров до себе не за гарні очі, а за партійною рекомендацією. І я зобов'язаний виправдати довір'я. А війна — вона жорстока. Вона без жертв, без ризику, без мужності не буває. І тут уже як кому пощастить.

Заспокоюю я себе такими роздумами… Раптом бачу, біля криниці людина похитується. Схоже, напідпитку. А мені води хочеться. Важко передати як. І стежу я за цією людиною, наче в цирку за клоуном. І помічаю… Ні, бути не може! Микола Згорихата у розвідці — і раптом п'яний! А якщо він прикидається? П'яний напевно не викличе підозр у військового патруля. І у контррозвідки.

А можливо, мені ввижається? Придумав собі. І ось якийсь гультіпака привиджується Згорихатою.

Бочка за моєю спиною похитнулася. Отже, наліг на неї щосили. А п'яний обертається. І місяць йому в обличчя. Ну, будь-що-будь!

Засидів я ноги. Поколює в литках, коли йду до криниці. Але тепер уже не сумніваюся, що переді мною Згорихата. У