Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

позаду. Йдіть повільно, під ручку. Воркуйте про що-небудь. У разі небезпеки Семен заграє на гармонії…

Ми майже одного зросту? Ні. Це зачіска у неї висока. А плечима вона нижче за мене. І парфумів, чую, не пожаліла.

— Кравець, зігніть руку в лікті. Я сама візьму вас. Так буде зручніше.

Я згинаю руку, але, виявляється, не ту. Треба ліву, а я зігнув праву.

Ніжні у неї пальці. Цікаво, в усіх жінок отакі ніжні, теплі руки?

— Так справа не піде, Кравець! — примхливо промовляє вона і додає повчально: — Можна подумати, що ви ніколи не гуляли з дівчиною.

— Мила Клавдіє Іванівно, це було так давно, що я уже все забув.

Несподівано попереду пролунав постріл. Хтось страшно і голосно закричав «Тримай!». Вулицею назустріч нам, наздоганяючи свої тіні, бігли люди.

Поспішно заграла гармонія. Я бачив, наші хлопці подалися ліворуч, поступаючись комусь дорогою. Клавдія Іванівна потягла мене до огорожі. І обнявши за плечі, притулилася щокою до щоки. Вимогливо прошепотіла:

— Не стійте як стовп. Обніміть мене.

Це було сказано до речі: повз нас пробіг козак з клунком за спиною. Його переслідували два офіцери-піхотинці. Один із них був капітаном, погонів іншого я не розгледів. Офіцери на ходу стріляли з пістолетів. Біля нас капітан зупинився, прицілився. І козак упав на землю…

Той, другий, підібрав клунок, вистрелив у лежачого. Потім він підійшов до капітана, кивком указав у наш бік. Капітан був п'яний. Від нього тхнуло горілкою. Наблизившись до огорожі, він утупився в нас.

Клавдія Іванівна, як і раніше, обнімала мене. Я опустив руку в кишеню, де лежав револьвер. Але мені ще треба було дістати зброю, а мій противник тримав її в руці. Нарешті старанно і з зусиллям промовляючи слова, як це роблять добряче напідпитку люди, капітан запитав:

— Ви зараз що-небудь бачили, поручику?

— Ні. Не бачив нічого.

— А де ваш кашкет?

— Я загубив його, пане капітан.

— Візьміть мій, — з щедрістю п'яного запропонував він.

— Не можу дозволити таку вільність.

— «Вільність!» — передражнив капітан. — Дуже не захоплюйтеся, поручику, в цьому позаштатному місті лютує трипер! — Він хтиво хихикнув і нетвердо повернувся кругом.

Вони пішли.

Ми полегшено зітхнули. Тепер не було потреби обнімати одне одного за плечі. І Клавдія Іванівна відсторонилася од мене.

— Побігли, — запропонував я.

— Страшно? — запитала вона.

— Моторошно.

— Мені також. Але бігти не можна. Ходімо швидким кроком.

Вона мислила спокійно і послідовно, ця загадкова дівчина, яку я кілька годин тому безжально вдарив кришкою од корзини. Чи не дуже? Я запитав про це. Вона відповіла:

— Ні. І ваше щастя, що я остовпіла.

— Смішно. Я щасливий.

Тепер, коли ми йшли швидко, їй незручно було тримати мене під руку. І ми просто ступали поруч. Враз я зрозумів, що соромлюся цієї дівчини. Хвилююся в її присутності…

Постаті наших друзів бовваніли попереду. Хлопці йшли, обнявшись і похитуючись. І, звичайно, їх легко було сприйняти за підпилу компанію. Клавдія Іванівна зойкнула:

— Господи, хоч би мій лікар був удома.

Не думаю, що там, на небесах, почули її прохання, але ще з вулиці ми побачили освітлене вікно. Плеснувши у долоні, Клавдія Іванівна радісно, немов маленька дівчинка, вигукнула:

— Нам пощастило!

Я не сумнівався, що ми знову прийшли до того самого будинку, куди вдень я приніс на собі гранати, прикриті порцеляною.

Але саду я не пізнавав. Це був сад у місячному сяйві. Здавалося, на деревах замість звичайних яблук та груш тут ростуть маленькі місяці.

Семен, той, із гармонією, лишився біля хвіртки:

— Ви проходьте. А мені Матвій звелів доглядати за вулицею.

Клавдія Іванівна випередила усіх. У неї ключі.

Рипнули дошки. А кроки стали глухішими — у передпокої доріжка. Пляма світла впала перед ґанком, ніби хто викинув оберемок жовтої соломи: витирайте ноги.

Застогнав Згорихата. Очевидно, немає у нього сил іти на східці. Взяли Миколу ми утрьох — під коліна, за пояс, я голову підтримував — та й унесли в дім, у ту кімнату, де рояль. Поклали на диван.

Під стелею люстра кришталем виблискує. Рояль, аристократ, у кутку причаївся, поглядає в наш бік спідлоба. А Згорихата підгорнув під себе ковдру, важко дихає. Треба, отже, з лікарем поспішати. Вибігаю на терасу. А двері до сусідньої кімнати наполовину скляні. Світло у кімнаті яскраво горить. І бачу там… капітана Долинського.

10. Руйнування і творення

Долинського не дуже розстроїла, не дуже налякала пожежа у власній резиденції. Безвідповідальність і розпущеність багатьох нижчих, а часом і високопоставлених чинів нерідко призводили і до ще згубніших наслідків, ніж короткочасна паніка і вісім метрів згорілих шпалер. Причиною подібних бід було, зрозуміло, не надмірне захоплення самогоном і місцевими кавказькими винами, не лінощі і зневага до елементарних правил людського співжиття, а катастрофічно явне падіння воїнського духу.

Воїнський дух та його магічний вплив на боєздатність армії з давніх-давен були предметом розмов великих умів і фахівців у галузі воєнного мистецтва. Не тільки з особистої зацікавленості, але й завдяки службовій необхідності капітанові Долинському довелося прочитати чимало праць на цю тему. Та ба, жодне читання статей і трактатів, жодні найгарячіші дискусії неспроможні замінити безпосередній контакт з реальним життям. Наперекір численним твердженням, падіння воїнського духу починалося не від побоювання смерті, не від небажання воювати, що