Збігнєв Херберт - Натюрморт із вудилом

праворуч на образі чоловік у яскраво-червоній пелерині, ліворуч схожий на комаху юнак у золотистій лусці парадного убору. Посередині стіл, вкритий зеленою тканиною, яка поступово тьмяніє, на столі кіноварна палітурка Біблії. Через вікно потрапляє ліниве й неяскраве світло. Цей образ завжди викликає у мене враження церемонії урочистого відкриття Світового Конгресу Комах. Гадаю, що деякі ґатунки я міг би назвати.

Чудово розумію, що виписую блюзнірства, адже існує загальне переконання, що Присяга на мирній угоді у Мюнстері є шедевром. На обличчях дипломатів (не більших за ніготь) навіть угледіли боротьбу суперечливих почуттів — побоювання та надії, радості та пригніченості. А я просто гадаю, що це не найкращий образ Терборха, зате дуже характерний зразок окремішності голландського мистецтва. Кожен учень Рубенса, Веласкеса чи італійців розколисав би цю сцену, наповнив її рухом, гамором, кольором, пафосом, гіперболою (бо все треба перебільшити й прикрасити), а вільні місця під стелею заповнив би античними богами чи архангелами, які дмуть у труби. Терборх малює свій історичний твір без пафосу, природно, наче жанрову сцену, яку легше уявити собі на стіні міщанської кімнати з грубою, ніж у сесійній залі ратуші. Це образ-протокол, і тепер ми знаємо, як усе відбувалося насправді. Тільки в одній сфері маляр виявився фантастом із непогамованою уявою — він заправив за свій твір таку несамовиту ціну, що до самої смерті не знайшов покупця.

Схоже, певний час Терборх плекав ілюзію, наче здужає творити добре оплачувані групові портрети. Невдовзі після Присяги постає Родина на тлі краєвиду, і образ цей викликає несподіваний наплив хвилі теплого гумору й нагадує полотно, намальоване через три століття, — Гармашів Митника Руссо. Вусаті жовніри поставали, наче до світлини на згадку, подібні між собою як дві краплі води, як два ґудзики на мундирі, а позаду потворно довге жерло гармати, відлитої немов не з металу, а з тяжкого сну. У Терборха невелика група старих, дорослих, молоді й дітей, чорна, чужа, негнучка, урочиста, виринає з соковитої зелені яруги — мов колонія грибів.

Коли я оглядаю образи Терборха, мені весь час здається, що це твори двох братів, які гармонійно співпрацюють між собою, — маляра й мініатюриста. Рисунок постатей, які виринають із мороку, неодмінно докладний; мазки пензля короткі, рука рухається стримано, поволі, делікатно, без патьоків і затертих контурів; спроба розповісти про світ у чорно-перлово-сірій тональності.

Терборх перебував у Мюнстері довгих три роки, і за цей час виконав низку портретних начерків, готуючись до свого — як він гадав — opus magnum[21]. Від цих начерків і ескізів мало що зосталося, тим більше дивують дві чудові мініатюри, так, наче кілька тактів увертюри усунули в тінь усю працьовито скомпоновану оперу.

Перша — портрет іспанського аристократа, який керував делегацією на мирних переговорах і носив дзвінке ім’я дон Каспара де Бракамонте і Ґусмана Конде де Пеньєранда. Терборх так заприязнився з іспанським дипломатом, що у сцені Присяги розмістив себе у стані «одвічних ворогів» вітчизни, аж колеги дорікнули йому за безтактність. Але портрет Конде де Пеньєранди чудовий; його обличчям наче перебігають хвилі змінних настроїв — меланхолії та погожості, знеохочення й припливів енергії. Чарівне високе чоло, смолянисті, бистрі очі та довгий тонкий ніс, як дзьоб сумного папуги. Невелика, коротко підстрижена борідка, вуса, які завдяки мистецтву цирульника стирчать угору, наче два гострі гачки. На шиї тонкий, мов посвист шпаги, батистовий комірець із гострими кінцями, що зветься жолільєю. Одягнутий він в урочисте придворне вбрання — гаптований золотом каптан. Терборх рідко демонструє таку колористичну віртуозність — темний фіолет, золото, інтенсивна червінь у зіставленні з сірістю й черню.

Зовсім інший характер має мініатюрний портрет наймолодшого члена голландської делегації Каспара ван Кінсота. Він одягнений у легку куртку в ясно-голубі й білі смужки. Його дівоче обличчя оточує бурхливе волосся, що спадає на рамена, великі очі повні лагідного самозречення. Бідний Каспар помер невдовзі після підписання трактату, засмутивши рідну палестру та муз, адже писав він доволі зграбні латинські вірші.

Терборх увійшов до історії мистецтва як маляр жанрової та портретної тематики. Останнім ґатунком він займався доволі успішно, — мабуть, завдяки численним контактам, зав’язаним у Мюнстері, — про що свідчать його часті виїзди з затишного Девентера до Амстердама, Гааги, Гарлема та інших міст. Уже на схилі життя він отримав від герцога Козімо III Медичі почесне замовлення на автопортрет у натуральну величину з одним зі своїх улюблених образів у руках. Козімо мав намір створити цілу галерею подібних творів — «образ у образі». Інші запрошені малярі, популярні у Франції та Італії Доу і ван Міріс, швидко виконали замовлення. Терборх натомість тягнув, гримасував, марудив і писав, що сума у 500 гульденів занадто мала; на виконання «портрету з образком» він потребує принаймні чотири місяці, впродовж яких треба відкладати пильні замовлення; має тепер багато роботи тощо. Жоден із його сучасників, та й небагато з-поміж нащадків, мали купецький геній, до такої міри заснований на двох незламних принципах: ніколи не опускатися нижче визначеного творцем гонорару; щоб тебе інші високо цінували, треба високо цінувати самого себе.

Терборх був незрівняним малярем дітей (дім його роївся від моделей); більшість митців зображали дітей у вигляді пикатеньких янголят або ляльок, одягнутих у вбори, які імітували одяг дорослих, істот, позбавлених власного життя й індивідуальності, маленьких потвор, які, мов ідіоти, дивляться на нас, личинок, невикінчених, карликових форм роду людського.

А ось Урок, образ, що зберігається в Луврі: з темного тла виринає похилена хлоп’яча голова із густим, рудим волоссям, яке наче хутряний ковпак спадає йому на чоло. Ми не бачимо ні книги, ні шкільного приладдя, однак знаємо, що цей мовчазний, зосереджений малюк власне заглибився у таємниці арифметики. Мати, котру видно у профіль, байдужа до синових зусиль, дивиться кудись вдалину поперед себе, наче намагається побачити його майбутню долю. Весь цей зайвий анекдот я вигадав, щоб обґрунтувати ті дві, ніяк не пов’язані поміж собою — ні малярсько, ні композиційно — голови на важкому, темно-брунатному тлі.

Хлопець, який вишукує собаку у мюнхенській Старій Пінакотеці: куток кімнати, біля стіни столик, на ньому книги, шкільне приладдя і паралельна до нижньої рами образу лава (Терборх визнавав