Андрій Анатолійович Кокотюха - Страшні історії

Їхали без особливих пригод.

Максимові, який вперше подався в таку далеку дорогу без батьків і чекав від подорожі чогось особливого, стало спочатку трошки нуднувато, а потім — узагалі нудно. Черненко — той, навпаки, швидко знайшов спільну мову з хлопцями «Гурту Тіни» і спочатку заходився грати з ними в завбачливо захоплені бас-гітаристом Мишком Зубовим нарди, а потім надибав у сусідньому вагоні якихось спортсменів, котрі їхали підкоряти Чорногору. Просидів із ними до глупої ночі, аж поки Тарас Бульба звелів хлопцеві йти спати.

Уночі Максим Білан зробив ще одне відкриття. Виявляється, він зовсім не вміє спати в поїзді. Крутився півночі, і лише захоплений із собою плеєр та подарований татом диск із записом історії про Робінзона Крузо допоміг хоч якось владнати незручності в дорозі. Черненко — навпаки, спав, наче ведмідь узимку, чим остаточно роздратував Білана. Коли, нарешті, він вимучився і відчув, що готовий засинати, зрозумів причину своєї дратівливості. Денис, виявляється, більше пристосований до умов, далеких від домашніх. Із сумом довелося визнати: опинившись, мов той Робінзон, на безлюдному острові, Черненко швидше дасть собі раду, ніж він, Максим Білан, у якого є Бабусина Хата і почесний диплом чемпіона школи з шахів.

Уранці настрій Максима трошки поліпшився. Він спав погано, зате всю втому від важкої ночі прогнали краєвиди з вікна. Білан побачив удалині вкриті пеленою туману гірські вершини. Уява відразу народила казкових велетнів у шоломах, які підпирають своїми верхівками небо.

— У-ух-х! — не стримався — видихнув хлопець від захвату.

— Це ще не «ух», — відгукнувся з верхньої полиці тоном знавця Черненко. — У сусідньому вагоні справжні знавці їдуть. Вони таке розказували, таке бачили — тобі, Білане, ще рости і рости.

— Можна подумати, ти вже виріс так, що до гори можеш дістати, — ущипливо кинув знизу Максим.

— Знаєте місцеву легенду про гори? — запитав, відкинувши ковдру, барабанщик Сашко Коритний. — Я десь читав, що це чортів подарунок тутешньому народу.

— До чого тут чорти? — підозріло запитав Максим. — Ми, здається, з нечистою силою вже кілька місяців тому домовилися, що її не буває…

— Перестань, — відмахнувся Сашко. — Тут зовсім інше. Якось Бог вирішив подарувати всім народам землю. А верховинці — люди, які тут живуть здавна, забавлялись: пили, танцювали і співали. Поки прибігли, то землю всю розібрали. Просили Бога, аж поки не вділив їм шматок раю. Але тут чортяка нагодився. Зливи насилав, град, теплі зими, холодне літо. Бігав чорт під землею, тиснув на неї плечима, райська земля від цього здулася — ось так постали гори. І швидко рости почали, мало небо не пробили. Але Бог їх закляв, ось вони і перестали рости. Зате нечиста сила не заспокоїлася, далі в горах намагається баламутити.

— Казочки це все, — озвався згори Мишко Зубов. — Гори — вони і є гори. Ми їх бачимо насправді. Чортів твоїх, Коритний, ніхто ніколи не бачив, хіба тільки на картинках. Узагалі, я чув іншу історію, про жадібного пана. На нього працював такий собі наймит Карпо. Хазяїн відмовився йому платити, ну, і Карпо, так кинув ним об землю, що земля розкололася і поглинула пана. Далі все правильно: намагався він вибратися, лупасив знизу, ось гори і повиростали.

— Не зрозумів ти мене, — запально мовив Сашко. — Гори — це місце, де темні і світлі сили постійно між собою змагаються. Постійну боротьбу ведуть. Тому гори та передгір’я і вважаються небезпечними.

— Наляка-а-ав! — смачно позіхнув Денис. — А мені не страшний сірий вовк!

— Справді, хлопці, вам нема про що поговорити? — буркнув Максим. — Добре, хоч мама моя нас не чує. Ви б так її налякали…

Ніби у відповідь на ці слова заграла мелодія Біланового телефона. Коли він приречено сказав у трубку: «Доброго ранку, мамо», — хлопці, не змовляючись, зареготали. І розмову Максим продовжував уже в коридорі.

Якщо так триватиме далі, — подумав він, — буде зіпсованим не лише настрій, а й весь відпочинок.

Перший день у Прикарпатті видався Максимові досить дивним: тягнувся наче довго, а пролетів швидко.

Їх зустрів спеціальний фестивальний автобус, де вже сиділа купа музикантів та їхніх особливо довірених фанатів. Оксана та її група відразу почали знайомитися. Тут знайшлися львівські, миколаївські, одеські, черкаські хлопці й дівчата. Хтось, виявляється, чув краєм вуха про «Гурт Тіни». А музиканти «Гурту Тіни», в свою чергу, трошки чули про «Хлопчика Мізинчика» зі Львова та «Шум прибою» з Одеси. У них почалися свої професійні розмови, які ані Білан, ані Черненко підтримати не могли. Тому, вмостившись на сидінні поруч, мовчки дивилися на дорогу, що, здавалося, тікала від них, пробігаючи повз вікна автобуса.

Уже з ранку стояла парка спека. Вікна були відчинені, і до салону легенький та зовсім не свіжий вітерець заносив духмяні запахи трав, які укрили піднебесні полонини зеленим килимом. Пахощі ці змішувалися з живичним запахом струнких ялиць та смерічок. Максим раптом зловив себе на думці: йому не хочеться тепер нікуди приїжджати. Тут головне — їхати все далі й далі, все ближче до таких недосяжних і від того — таких загадкових гір.

Так заїхали до Коломиї. Там всіх учасників розмістили на спеціально замовленій базі відпочинку, нагодували, а потім повезли в село Шешори. Оксана дорогою розповіла своїм — за кілька тижнів, напередодні свята Івана Купала, там пройде великий фестиваль. Хотілося б, звичайно, залишитися, але Тарас Бульба дізнавався: якщо ця спроба влаштувати фестиваль шкільних ансамблів буде успішною, їх надалі включатимуть у загальну програму того, великого, дорослого фестивалю.

— Коли так — нам усім треба старатися! — підсумувала Оксана-Тіна. — І шануватися! Особливо це стосується декого! — і вона багатозначно подивилася на Мишка Зубова.

— Нічого собі заявочки! — стрепенувся гітарист. — Я тут при чому?

— Дисципліна в нашому колективі дуже кульгає! — категорично заявила Оксана-Тіна. — У Києві ще раду дати можна. А тут, у новій