Андрій Анатолійович Кокотюха - Страшні історії

не привід записувати його в пірати Карибського моря. По-третє, поїздка відбудеться відразу після іспитів, а кращого відпочинку, ніж у передгір’ї, годі шукати. Нарешті, по-четверте — я дізнавався: той фестиваль буде поблизу Шешор.[1] А житимуть усі в Коломиї на одній із турбаз. Від Шешор до Коломиї — якихось тридцять кілометрів, якщо я не помиляюся. Край розвинений, туристичний, там захочеш — не загубишся. І вже точно не пропадеш. Аби ти була спокійною, спеціально куплю йому мобільний телефон. Тим більше, я давно збирався це зробити.

— То ти його відпускаєш? — мама, яка сподівалася на підтримку Білана-старшого, зробила здивовані очі.

— Чого б моєму синові не поїхати в невеличку подорож без батьків? — відповів питанням на питання тато, змовницьки підморгнувши Максимові.

Мама здалася, і вже наступного ранку пішла закуповувати консерви.

Глава 2
Кепки для фанатів

На пероні біля вагону Максимові понад усе хотілося провалитися під платформу.

Усіх прийшли проводжати батьки. Але йому здавалося — його мама серед інших найбільше «квоктала» і взагалі вирізнялася неабиякою метушливістю. Спочатку переписала телефони всіх батьків і пообіцяла дзвонити щодня, якщо її син чемно не відзвітує про себе, подзвонивши батькам. На цьому не зупинилася — дізналася, в кого з супутників Максима є телефони, і записала їхні номери. Варто хлопцеві забути дати про себе знати — і мама почне атакувати телефони інших. Насамкінець вона голосно, перекрикуючи гудіння потягів, зойкнула: згадала, що забула вдома ліки від розладу шлунка. Блискавкою кинулася до найближчої аптеки, принесла звідти жменю якихось таблеток та мікстур, запхала це все Максимові в наплічник.

Черненко скоса поглядав і кривив рота у знущальній посмішці. Він завжди підозрював, що його розумний приятель — всього лише матусин синочок. І був щиро переконаний: досить того, що його мама проведе до тролейбусної зупинки, перехрестить у дорогу і повернеться до своїх справ, підхопивши за руки малих двійнят. Особливо тішив Дениса величезний наплічник Білана, натоптаний, на його переконання, абсолютно непотрібними речами, дуже важкий, який не давав можливості нормально рухатися. Сам він обмежився мінімумом: запасні шкарпетки, футболки, чисті штани, спортивний костюм та куртка-вітрівка. Хіба що пиріжків із капустою та варенням мама поклала, але все це з’їсться з чаєм, щойно поїзд рушить.

До гурту підійшов учитель музики Тарас Боровець, який знав, що його дражнять Бульбою, і зовсім не ображався. Навпаки — пишався своїм прізвиськом. Навіть казав усім, що так його ще зі школи дражнили. І це велика честь — називатися Тарасом Бульбою. Діловито оглянувши своїх підопічних, він зняв із голови барабанщика «Гурту Тіни», довготелесого Сашка Коритного, новеньку джинсову кепку-бейсболку з величезним козирком.

— Заховай подалі. В нас усіх будуть фірмові. Подарунок від спонсорів.

Із цими словами він витягнув із великого строкатого пакета зелену кепку, схожу на солдатський головний убір. Замість військової емблеми спереду на ній красувалася здоровенна рожева ляпка — фірмовий значок групи. Придумала його сама Оксана. Узагалі, ця ляпка була яскраво-фіолетовою, дуже схожою на чорнильну. На білому тлі ляпка вирізнялася, навіть здавалась оригінальною. Правда, у жодного зі шкільних ансамблів своєї емблеми не було.

— Рожева, — поморщилася Оксана-Тіна, взявши в Сашка кепочку і покрутивши її в руці. — Колір такий ядучий… Неприємний…

— А ти, раз така розумна, скажи, що вам краще: фіолетові плями на рожевих кепках чи навпаки, — сказав Тарас Бульба, роздаючи кепки всім іншим музикантам. Мови нема — артисти визнали правоту старшого товариша. До того ж, дарованому коневі, як каже приказка, в зуби не заглядають.

Отримали по кепці й Максим із Денисом.

— Ми ж група підтримки, не музиканти, — нагадав Білан.

— Так задумано, — заспокоїв їх Тарас Бульба. — Ви — прихильники. Фанати. Ось ці кепочки будуть для вас перепусткою і на концерт, і в автобус, і в їдальню. В інших учасників будуть інші розпізнавальні знаки. Не розгубитеся. Ну, і сторонні серед наших крутитися не зможуть, що теж дуже важливо.

— Це — найважливіше! — голосно підтримала вчителя Максимова мама. — Дуже правильне рішення! А то крутитимуться поруч різні сумнівні типи, потім телефонів та фотоапаратів не дорахуєшся. Не кажучи вже про гроші… Ой, синку, ану перевір, де твої гроші!

Максим, несподівано ставши центром загальної уваги, почервонів.

— Мам, ну досить уже… Он поїзд зараз рушить… Поїхали ми…

— Справді, матусю, відпускайте вже ваш скарб! — зауважив Тарас Бульба. — По вагонах, народ, по вагонах!

Швидко цмокнувши маму в щоку, Білан, розштовхуючи всіх своїм величезним наплічником, першим пробився до прочинених дверей вагону і, ледве не збивши з ніг провідницю, зник усередині. За ним подалися всі інші.

Музиканти, прощаючись із батьками, прилипли до вікон вагону, посилаючи їм повітряні поцілунки. Лише Черненко з гордим та незалежним виглядом примостився за столом. Білан вирішив зробити те ж саме, та в останній момент зловив себе на думці — це буде скидатися на те наче він не живе власним розумом. Тому так само помахав мамі рукою.

І коли потяг, набираючи швидкість, таки залишив батьків позаду, зітхнув із полегшенням, запхав наплічника на верхню полицю, повернувся до Черненка з наміром щось сказати, та не встиг. Його громіздкий наплічник, не втримавшись на полиці, гепнувся йому згори просто на голову. Під важкістю свого багажу та під супровід дружнього реготу Максим сповз на підлогу.

А коли Тарас Бульба прилаштував його рюкзак так, аби той більше не падав, Білан насунув фанатівську кепочку на самі очі, відвернувся до вікна і сидів, поки його не гукнули пити чай.

Глава 3
Легенди Карпатських гір