Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

вона підлетіла до комахи, приземлилася на сусідній листок і ґречно привіталася. Істота ніяк не відреагувала на привітання.

— Агов! — гукнула Майя і так штовхнула листок, на якому сиділо дивне створіння, що він заколихався. Лише після цього пласка істота повільно розтулила очиці, поглянула на Майю і сказала: «Бджола… Так, на світі дуже багато бджіл», — і заплющила очі знову.

«От дивина», — подумала Майя і зацікавилася ще більше чудернацькою поведінкою плаского і кутастого. Між іншим, досить часто і ми, люди, так само робимо, коли зустрічаємо таких, хто не звертає на нас жодної уваги.

Отож, Майя спробувала зацікавити комаху медом.

— У мене так багато меду, — сказала вона, — можна трішечки вам запропонувати?

Дивна комаха знову розплющила очі та задумливо вилупилася на Майю.

«Цікаво, що воно зараз скаже?», — подумала бджілка.

Та невідома комаха так і не озвався… Вона заплющила очі та продовжувала непорушно сидіти на листкові, так щільно до нього припавши, що навіть ніг не було видно. Видавалося, що хтось великим пальцем так міцно втиснув це створіння в листок, що аж розплющив його.

Майя зауважила, що незнайома комаха вперто її ігнорує… Це страшенно обурювало бджілку!

— Хто би ви там не були, — вигукнула Майя, — та зауважте собі, у світі комах існує правило — «Завжди відповідати на привітання!». А особливо, коли до вас звертається представниця славного та шанованого роду бджіл!

Та де там… Жодної відповіді, жодної реакції… Пласка потвора навіть вухом не повела…

«Та вона хвора, — вирішила Майя. — Як же це погано — бути хворим у таку гарну, сонячну днину. Так ось чому вона сидить у затінку та навіть носа на сонце не потикає!»

Майя підлетіла до істоти й присіла на листок поруч.

— Моя люба, — запитала вона співчутливо, — вам дуже зле?

Дивна комаха порухалася, проте у вельми дивний спосіб: вона повзла по листочку. Складалося враження, що якась невидима рука посуває її уперед.

— У неї немає ніг, — подумала Майя, — ось у чому її біда.

Тим часом комаха спинилася на черешку листка — і здивована Майя помітила, як та залишає по собі краплини бурого кольору. «Як незвичайно», — тільки і встигла подумати Майя, коли їй у ніс вдарив такий жахливий сморід! Це був запах отої бурої краплини… Сморід був такий різкий і гидкий, що у Майї аж в голові запаморочилося! Бджілка хутко злетіла з листка, приземлилася на ягоді ожини і затулила носа.

— Ага, і то треба було вам зачіпати блощицю! — сказав хтось поруч із нею та розсміявся.

— Нічого сміятися! — розлютилася Майя. Бджілка роззирнулася: над нею на тоненькому пагінцеві ожини сидів білий метелик. Щиро кажучи, не зовсім білий: по краях крильця мали чорну облямівку, крім того, кожне крило мало у центрі чорне коло. Тобто загалом у метелика на крилах було чотири чорні цяточки. Майя вже знала чимало метеликів, але такого зустрічала уперше. Їй так сподобалися ці чарівні крильця, що вона і думати забула про щойно пережиту неприємність.

— Ой! — вихопилося у неї. — То це була блощиця?

Метелик кивнув на знак згоди.

— Звісно, блощиця, — погодився він, продовжуючи посміхатися. — Їх не варто зачіпати. Та ви ж іще зовсім молода, чи не так?

— Ну, — буркнула Майя, — я би не була такою категоричною! У мене вже досить досвіду і я так багато знаю та вмію! Лишень оця комашка мені трапилася уперше… І нащо так смердіти?!

Метелик знову посміхнувся. «Блощиці, — пояснив він, — не люблять товариства. Хоча треба зауважити, що ніхто особливо і не намагається з ними потоваришувати, та й взагалі — мати з ними справу. А в такий спосіб вони привертають до себе увагу. Інакше на них спершу перестали би звертати увагу, а потім і взагалі забули би про їхнє існування. А так про них час від часу згадують…»

— Які у вас гарні крильця! — захоплено вигукнула Майя. — Такі легенькі та біленькі… Дозвольте відрекомендуватися! Мене звати Майя і належу до бджолиного народу!

Метелик склав свої крила, щоби не заважав вітерець, і тепер вони виглядали, як одне-єдине крило. Він злегка вклонився бджілці.

— Фрітц, — просто відрекомендувався він. Отож, це було його ім’я. Майя ніяк не могла налюбуватися його крилами.

— Політайте! — попросила вона.

— Ви маєте на увазі, аби я забирався геть?

— Ой, ні, я зовсім не це мала на увазі! Я лише хотіла помилуватися вашим польотом… Поглянути, як ви будете тріпотіти своїми великими білими крилами… Але я можу і пізніше насолодитися вашим польотом. А де ви живете?

— У мене немає постійної домівки, — відповів Фрітц. — З тими домами одні лише клопоти! Для мене життя по-справжньому почалося відтоді, як я став метеликом. Раніше, коли я ще був гусінню, треба було цілісінький день скніти на капустяному листкові. А ще — постійно їсти та сваритися з іншими!

— Це ви про що? — дуже здивувалася Майя.

— Раніше я був гусінню, — спробував пояснити Фрітц.

— Та бути цього не може! — ошелешено вигукнула Майя.

— Ну, знаєте, — і собі здивувався Фрітц та спрямував свої вусики на Майю, — такі елементарні речі знають усі! Про це навіть людям відомо!

Маленька Майя була страшенно спантеличена: «Невже таке у світі можливе?».

— Ви можете пояснили мені усе детальніше? — попросила Майя. — Без ваших пояснень я просто відмовляюся вірити власним вухам! Адже це — неймовірно!

Метелик всівся поруч із бджолою на маленьку гілочку, що колихалася, і тепер вони вже обоє гойдалися під легеньким ранковим вітерцем. Він розповів бджілці, як одного дня він, ще коли був гусінню, почав замотуватися у кокон. Він замотувався до тих пір, поки взагалі перестав щось бачити. Тоді це нагадувало таку собі коричневу печеру, через стінки якої зовсім не проникало сонячне світло. Такий стан називають «лялечкою».

— А за