Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

Женька якийсь час думає про полотняний рушник, потім понуро каже собі: «Правда, і я добрий. Як що, так одразу: «Сама зроби!» А треба, тільки вона озветься, схопитися на ноги, гукнути весело: «Єсть! Зараз, мамо, зроблю!» —і одна нога тут, друга — там. Як Куприк. Тільки ж Куприк хоче стати воєнним матросом. А в матросів — дисципліна… Отож добре тому Куприкові».

Але все ж згадка про полотняний рушник зіпсувала Женьці настрій. То він про Куприка подумав гарно, а тепер почав знову думати з неприязню:

«Ну, нічого, хоч і спритний він, зате дрібний який! А я не дрібний, а високий, коли б схотів у морські матроси, одразу боцманом став би. Закурив би люльку і показав би Куприкові, де раки зимують. Підвісився на безмін, а не витягся й на сантиметр! Тільки пружину розтяг. Ось я його зараз провчу отут, у Степу. Бач, яка тут рівнота. Ні однієї балочки. У Лісостепу косогори так і виповзають із вибалків, на одному — соняшники, на другому — пшеничка, там — буряки, а як де, то й села… І хати в селах Лісостепу красиві. Два дахи мають. Один, великий, оперізує покрівлю знизу, а другий, куценький, на самому гребені примостився. Вугли позшивані лозинням, а зверху кілочки стирчать, щоб горобцям було де сідати. А в Степу цього нема. Тут хати повкривані все червоною черепицею і не такою, як у нас, а якоюсь кругленькою, начеб цвітошники вздовж порозпилювані. А то й шифером. І шифер тут не такий, як у нас. Як закуриться, то ціле літо стоїть зациганений, а в нас — не встиг закуритися, дощик як припустить, то одразу й одмиє…»

Женька рішуче захищав свій рідний Лісостеп, водночас думаючи, яку б приключку знайти і збити пиху Куприкові, щоб не задавався, не вигукував: «Єсть, зараз зроблю». Щоб знав!

І тут трапилася серед дороги лисинка. Лобода й шпориш поодсувалися набік, зоставивши чисту землю з два метри у радіусі. Як побачив Женька цю лисинку, так і зрадів: отут він провчить Куприка, бо через цю лисинку Куприк нізащо в світі не перескочить, а Женька перескочить. І Женька сказав уголос:

— А давай заб’ємося: ти не перескочиш, а я перескочу!

Куприк критичним поглядом оцінив простір, котрий йому треба було перескочити, і відповів:

— Це ти не перескочиш. А я перескочу. Ти, бач, який здоровий та важкий, а я легенький, як пір’їнка.

Краще було б Куприкові не говорити цього! Женька не любив заперечень. Він зразу скипав і, не тямлячи, що робить, кричав: «Ти сам!» Але був хитрий.

Скажи йому: «Женько, ти ледачий» — і він спалахне, мов сірник: «Ти сам!» Скажи йому: «Женько, ти ого який товстий!» — і він в ту ж мить кинеться в контратаку. А як хто казав: «Ти, Женько, стрункий, як тополя» або: «А в тебе, Женько, голова на в’язах!», то Женька враз розквітав. Бо любив бути струнким легким, розумним.

Цю Женьчину ваду хлопці знали і дражнили його скільки хотіли. Але сьогодні Куприк був у доброму настрої, та й думки його були зосереджені біля чуда природи — тієї точки, де в одному місці сходяться Степ, Лісостеп, Полісся ще й поверх лягає Кристалічний щит. Отож таку відповідь склав він Женьці не для того, щоб подивитися, як Женька казиться, а тому, що виходив з реальної оцінки речей. Звичайно, він одразу ж зрозумів свою помилку, але було пізно. Чорт уже осідлав Женьку. Він скипів і, пристрасно, гостро й люто зиркаючи на Куприка, скрикнув:

— Це я не перескочу, а ти перескочиш? Ану давай! Ану показуй, який ти хоробрий! Ач який на словах! Ти на ділі спробуй!

Супротивників ураз оточили хлопці, підійшов Білан. Навіть Явтух спинився і, видовживши верхню губу, застромив її Тимофієві в кишеню. Тимофій, хоч і був щедрий, любив дарувати, але любив він дарувати чуже, своє ж добро ховав і ділився ним неохоче. Мати напекла Тимофієві на дорогу коржиків. Коржиками Тимофій нікого не частував, нишком набивав ними кишені і нишком жував їх у дорозі. Явтух, видно, рознюхав, бо впевнено устромив губу в кишеню, підібрав під неї один коржик, другий, третій і все це виклав на зуби, а зуби вже робили своє. Тимофій нічого не помічав.

Він захоплено стежив за перебігом подій, що от-от мали розпочатися. Уже Пилип і Хома викреслили археологічним ножем лінії підняття в повітря й опускання на землю, вже Хома одвів Куприка й Женьку на п’ятнадцять кроків для розгону; уже й Люся сказала Олі: «У степу більше сонця, тому й сокирки тут барвистіші: бачиш, яка це?!»; уже й Григорій Савич наблизився і з зацікавленням почав позирати на Женьку і Куприка. Женька був увесь червоний. Куприк не був червоний, тільки щоки порожевіли.

Хома почав рахувати: «Раз, два, три. Біжи!»

І як він це сказав, Женька й Куприк одразу зірвалися з місця, неначе ноги вломили, і кинулись хто назустріч своїй фортуні, а хто назустріч своїй недолі. Біля риски, викресленої археологічним Пилиповим ножем, Куприк присів, потім випружинився, одірвався від землі і полетів: спочатку вгору, потім вже згори і, окресливши красиву траєкторію, опустився на землю. Фортуна сьогодні була за Куприка. Присів він за лінією приземлення в густі хащі дорожнього шпоришу, і де він присів, там піднявся легенький пилок. Женька не так все робив. Його дужі ноги нездатні були пружинити. Вони, як два парові молоти, гупнули біля лінії відземлення, і де вони гупнули, утворилися дві ями-вибої. Вся Женьчина сила пішла на те, щоб ум’яти грунт, а коли далі він почав одриватися від землі, сила тяжіння легко перемогла Женьчине поривання вперед, і він гепнув обома своїми паровими молотами за півметра до лінії фінішу.

— Неважно, не біда, — активно скрикнув Хома, помітивши блискавиці й джерела сліз у Женьчиних очах. — Стрибайте до трьох разів. Ну, пішли на розгін.

Хлопці стрибнули вдруге, точно повторивши попередню картину. І втретє. З такими ж наслідками.

На бідолашного Женьку жаль було дивитися. Сльози виповнили не тільки всю глибину його очей, а вилилися назовні і розіслалися