Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— Боже мій! — вигукнув Віллі-Віллі. — Ми пройшли над скиртою сіна, що належить чотирьом карликам. Вони живуть у печері серед пустелі. Послухай тільки, що вони кричать. Я маю віддати їм це сіно. Перенесу вас і поверну. Боже мій! Яка груба помилка!

— Гарне сіно, — милувався Пітер, розглядаючи колоски. — Багато вівса, прекрасний корм коням. Прикро, що горбань Мик не бачить його.

— Я повинен зорієнтуватися, — сказав Віллі-Віллі,— трохи збився зі шляху.

Він витяг з-під стільця телескоп, розкрив його на повну довжину, яка була чималою, проткнув ним стінку смерча й подивився у вічко.

— Ми рухаємося зі швидкістю сто вузлів у північно-південно-східному напрямку, — оголосив він. — Над затокою Порт-Філіпп посилюється вітер.

— Затока Порт-Філіпп розташована за тисячу миль звідси, — сказав Пітер, який засумнівався в тому, що Віллі-Віллі знає напрям свого руху.

— Це справді так, — відповів Віллі-Віллі. — Але в цей телескоп я бачу на тисячу миль. Зараз ми проходимо над величезним гірським пасмом. Бачу кенгуру. Бачу людину, яка йде по пустелі. Вона заблукала.

Він склав телескоп, круто повернув смерч, спрямовуючи його в бік людини, що заблукала. Смерч поглинув перехожого, мов пелюстку, і закрутив у своєму вирі. Врешті-решт перед друзями з’явився той бідолаха.

— Дайте води, — попросив він. — Я заблукав у пустелі і вже не маю сили йти далі.

Сіра Шкурка витягла з сумки пляшку лимонаду, і новоприбулець жадібно його випив.

— Не варто було вирушати в путь по пустелі Самотності без друзів, — промовив Віллі-Віллі. — Тобі пощастило, що ми натрапили на тебе.

— Так, мені поталанило. Я бачив смерч, але не думав, що в ньому хтось є. Чесно кажучи, я страшенно злякався, коли він пройшов наді мною. — Чоловік прислухався до торохтіння Віллі-Віллі й мовив: — Мотор треба перебрати. Не спрацьовує запалення.

— Ти розумієшся на двотактних моторах? — запитав Віллі-Віллі схвильовано. — Хто ти за фахом?

— Механік.

— Умієш заводити двотактні мотори?

— Аякже.

— Я беру тебе на роботу, — сказав Віллі-Віллі, дуже задоволений собою. — Як тебе звуть?

— Том.

— Гарне ім’я. Коротке і легко вимовляється. Ми станемо друзями, Томе.

Знизу в смерчову трубу залетіла купа листя, яке закружляло навколо них у шаленому танці і прибилося до стін труби.

— Ми йдемо вздовж Недремного лісу, — оголосив Віллі-Віллі.— Напевно, я зачепив гумове дерево і зараз затягну його всередину. Готуйтеся до посадки. Застебніть ремені безпеки.

— Немає ніяких ременів! — вигукнув Пітер, нервово обмацуючи стілець, на якому сидів.

— Немає,— ствердив Віллі-Віллі. — Не застібуйте їх. Тримайтеся міцніше. Поїхали! У-у-у!

Він заплющив очі.

Віллі-Віллі зробив ще один оберт і зупинився. Смерч перестав крутитися. Плавно, мов листя восени, вони почали опускатися, аж поки ступили на землю. Позбавлені руху, пил, листя і сіно осіли на землю й оточили друзів зусебіч стіною.

Поруч стояв Недремний ліс. Розлогі гумові дерева прислухалися до їхніх думок і пошепки передавали все, про що дізнавалися, іншим деревам. Таким чином увесь ліс знав про їх та їхні плани.

— Цей ліс можуть перейти тільки добрі люди, — сказав Віллі-Віллі. — Твоя чарівна пелюстка захищатиме вас. Я виконав те, що обіцяв дубові,— переніс вас через пустелю Самотності. Тепер ви ніколи не будете самотніми. Раз ви щасливо перетнули пустелю, ви перемогли самотність. Бачите он той пагорб, що височить над лісом на обрії? Це Останній пагорб. Йдіть туди. Там ви знайдете відповіді на всі ваші запитання. — Він повернувся до Тома. — А тепер заведи мене. Я давно шукав таку людину, як ти. Намотай шнура мені на поперек і смикни за нього.

— А де шнур? — спитав Том.

— Боже мій, невже я загубив його, — сказав Віллі-Віллі, шукаючи по кишенях.

Сіра Шкурка витягла з сумки жмут шнурів і вручила їх Томові.

— Тримай їх при собі, бо він їх весь час губить. Доглядай Віллі-Віллі. Він добра душа, і йому потрібний друг.

— Неодмінно догляну, — пообіцяв Том.

Вони перелізли на галявину через стіну із сіна, що оточувала їх. Місячне Сяйво мимохідь висмикував сіно цілими пасмами, а Пітер прихопив із собою кілька снопів для поні й поклав їх під деревом на узліссі.

Віллі-Віллі стояв на вкритому пилом клаптику землі, а Том намотував на нього стартовий шнур.

— Я незабаром повернуся до тебе, — сказав йому Віллі-Віллі. — Стань серед цього сіна і чекай на мене. Я повинен віднести його карликам.

— Добре. Готуйсь, — сказав Том і смикнув за шнур.

Віллі-Віллі заторохтів і закрутився в хмарі пилу. Він попрямував у пустелю і почав рости, аж поки сягнув неба, тоді розвернувся і помчав назад до сіна, де стояв Том, чекаючи на нього. Том махнув рукою на прощання Пітеру, Сірій Шкурці, і Віллі-Віллі підхопив його разом із купою сіна. Курява затягнула їх у свою круговерть, смерч рушив у пустелю, все далі й далі, аж поки зник удалині.

Тієї ночі друзі спали під деревом скраю Недремного лісу. Наступного ранку вони прокинулися на світанку, згорнули спальні мішки, які Сіра Шкурка закинула в свою сумку, і сіли снідати на березі річки. Повз них над річкою до далеких лісових водойм летіли чорні качки. Іноді чирок або дика качка проносилися так близько, що чути було шурхіт їхніх крил.

— Я б хотіла тут жити, — мовила Сіра Шкурка.

— Я теж, — сказав Пітер.

Старе дерево, під яким вони сиділи, раптом зашепотіло, неначе вітер прошурхотів його листям. Пітер підняв голову і прислухався. Він пильно дивився на листя, що ворушилося, чекаючи, поки можна буде розібрати слова.

— Послухай, — звернувся він до Сірої Шкурки. — Мені здається, що дерево хоче нам щось сказати.

Сіра Шкурка подивилася вгору і завмерла в чеканні.