Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Вони нічого не знають про Максима. Ніхто не знає. Арсен знову повівся, мов малолітній ідіот; людина в жовтій куртці якось незбагненно вимикала його охоронні системи. На внутрішньому уявному табло світилося «свій», і здоровий глузд нічого не міг з цим удіяти.

На підземній стоянці горіли лампи в залізних сітках, схожих на величезні намордники. Висів туман, як у душовій басейну. Поряд, здається, над головою, повільно й ритмічно прогуркотіли залізні колеса.

— Нервуєшся? — мимохідь запитав Максим.

— Ні. Чого це?

— Ну, ти ж ніяк не почнеш мені довіряти.

— Я?!

— Знаю, знаю, ти чесно намагаєшся. Але ти від природи хлопець недовірливий. І це правильно.

Зачинилися двері ліфта, кабіна сіпнулася, й Арсен упіймав себе на тім, що не розуміє, вгору вони рухаються чи вниз. Через кілька довгих секунд двері відчинилися з іншого боку, відкрився широкий коридор без вікон, тож, як і раніше, неможливо було визначити, під землею вони перебувають чи під небом.

За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповільнив ходу. Коротко стрижений чоловік у синій сорочці повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишені жовтої, бувалої в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в білих кросівках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На місці охоронця Арсен ніколи б не пустив такого суб’єкта на охоронну територію — проте чоловік у синій сорочці підхопився з місця й привітався з явною повагою, навіть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всівся широким задом у потерте крісло перед монітором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсенові нагрудний знак: смужечка штрих-коду, більше нічого.

Арсен мовчки прикріпив бейджик на грудях, ближче до плеча.

В офісах, де працювали його батьки, завжди було тісно, метушилися секретарки на височезних підборах, нудьгували відвідувачі, тинялися ледарі, походжало начальство. Тут же, крім сторожа в синій сорочці, не було нікого — порожнє приміщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер під стелею, системами спостереження, які не тільки не ховалися — навпаки, наче пишалися, радуючи відвідувача. За ким вони тут стежать? Утім, сьогодні п’ятниця, вечір, робочий день закінчився…

Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зі штрих-кодом. Ґрати, що перекривали прохід, роз’їжджалися. Максим ішов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключів. Він мав дивний вигляд у цьому коридорі: наче бомж в офісі чи клоун у реанімації. Втім, може, тут усі такі?

Невідома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лічити ґрати й сенсори — і збився з ліку. Навіщо розробникам комп’ютерних ігор такі круті запобіжні заходи?

Нарешті, Максим одімкнув залізні двері й завів Арсена у великий кабінет, заставлений і обвішаний екранами, дисплеями, моніторами. Пахло ізоляцією й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Під вентиляційними трубами шелестіла «локшина» з цигаркового паперу.

— Кави хочеш? — уривчасто спитав Максим. — Візьми в автоматі, задарма. І падай осюди, в крісло. Подивимось кінце.

* * *

Один за одним загорялися екрани — монохромні, з дуже чітким зображенням, як у стародавньому кіно. На одному Арсен побачив супермаркет — з-під стелі, застиглим поглядом камери спостереження. На іншому був вихід з метро, суцільним потоком ішли люди, камеру було встановлено на рівні їхніх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось відбувалося чи, навпаки, не відбувалося нічого: застиглі обриси коридорів і складських приміщень, повзучі ескалатори, поверхня великої калюжі, вкрита дрібними хвильками.

— Подобається якість картинки?

— Супер, — обережно похвалив Арсен. — А… навіщо?

— Зараз розкажу.

На другому праворуч екрані молочним світлом горіли ліхтарі. Мерехтіла вивіска — Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники — можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.

Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:

— Новини «Балу» знаєш?

— Квіні з’їла Канцлера.

— Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…

— Вони не могли використати Міністра, — сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. — Все одно, що використати мене.

Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті — неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.

Відкрилися вулиці міста. Кімнату наповнили дзенькіт підків та гуркіт дерев’яних черевиків, далекий стук, іржання, дихання, скрип. В Арсена сіпнулися ніздрі: в його уяві запахло свіжим сіном, деревом і димом.

— А тебе, вважаєш, використати неможливо? — неуважно запитав Максим.

— Використати персонажа — значить просто водити його, клацати мишкою, — Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. — Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

— Усі так думають.

— І не мають рації? — обережно запитав Арсен.

— Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.

— Не всяку.

— Усяку, — Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. — Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох — ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.

— Я знаю.

— Що?

— Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.

— Молодець, — Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. — Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться — ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що