Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.

— Гра, — Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. — Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.

— Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!

— Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?

Арсен замружився:

— У мене… тобто в Міністра є прихильники.

— Після цих зізнань?

— Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…

— Були, — вкрадливо зазначив Максим. — Цю гру для тебе закінчено. Змирися.

Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав — або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати — і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.

Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра — щоб хоч у юрбі постояти.

Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.

Арсен ліг у ліжко серед білого дня. У нього була занадто багата уява: він бачив міський майдан, розкішний ешафот, споруджений зі свіжого дерева — аж краплі живиці виступали на струганих боках. Він бачив, як піднімається по сходах Міністр, одягнений у лахміття, як починають рухатися численні пристосування для довгої страти, які розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських історичних романах. Коли Міністр умер, в Арсена зсудомило ліву ногу. Він довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальці на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скільки років тому? Сім, вісім?

Потім настало полегшення. Наче Міністр, пройшовши чистилище, заспокоївся нарешті, скинув тлінну оболонку й полетів у свій віртуальний рай. Життя закінчилось; тепер почнеться нове життя…

І він заснув.

Новий рік вони зустріли в Парижі — як батько й обіцяв. Снігу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й під кожною зміїлася черга. На понтоні коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристів, чайки й голуби гидили на дерев’яні нефарбовані столи, а мимо пропливали прогулянкові катери — «батомуші», і моргали лампочки на мосту, і горів яскравий вогонь на верхівці вежі.

Батьки були щасливі, особливо перші кілька днів. Туристська гарячка підхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про свої втрати. Сьогодні екскурсія по місту, завтра по Сені, післязавтра — Монмартр; він не звик так багато ходити пішки й незабаром відтоптав собі ноги.

У Луврі він тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, відгороджену від загальної жадібної уваги непробивним склом. В електронному путівнику не було навіть російської, не те, що української, версії. Цілісіньку годину намагалися збагнути навігацію, а потім виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площі, не працювали фонтани. Мама захотіла покататися на оглядовому колесі, але на вершині був такий вітер, що в Арсена закрижаніли вуха, й батьки трохи посварилися.

Він давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самі відвикли одне від одного в суєті нескінченної роботи, днів і тижнів, покраяних на фрагменти дзвінками будильника. І ще — Арсен уперше це помітив — обоє страждали без звичних розваг майже так само, як він без своєї гри.

Ноутбук був тільки один. Мама під'єднувалась до готельної мережі і з головою поринала в блоґи друзів та знайомих. Вона в такі хвилини жвавішала, вкривалася веселим рум’янцем і взагалі вигляд мала щасливіший, ніж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:

— Навіщо ти читаєш усі ті дурниці! Це ж сміття, сміттєва інформація!

— Аж ніяк, — мама ображалася. — Це життя. Це значно цікавіше й потрібніше, ніж твій телевізор, машинка для промивання мозку!

Обоє звикли командувати, і, за інерцією, намагалися керувати одне одним; вони сварилися, потім мирились, і Арсен почувався на диво зайвим.

Після чергового примирення батьки замикалися в номері, а він ішов у Інтернет-кафе, розташоване в готелі, на поверх нижче, за разовим гостьовим паролем заходив на «Королівський бал». Бродив по місту безіменним персонажем, вступав у розмови, десятою дорогою обминав давніх знайомих; од цих відвідин йому не легшало — навпаки, здавалося, що він намагається вгамувати спрагу морською водою. Арсен пробував одну за одною нові мережеві ігри, проте жодна не могла зрівнятися з його прекрасним покинутим світом.

— Його ніщо не цікавить, — говорив батько при Арсенові, наче той був маленька дитина. — Він, по-моєму, навіть «Трьох мушкетерів» не читав.

— Читав, — мляво заперечував Арсен.

— Мільйони хлопців мріють про такі канікули! А ти, здається, на ходу засинаєш…

— Відчепися від нього, — втомлено казала мама.

Канікули закінчилися.

На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжі, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був він, як і раніше, у жовтій куртці, так само небритий, вухатий і носатий; Арсенові знадобилася вся сила волі, щоб не заверещати від радості.

Машина заїхала на територію величезної промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залізними сходами. Двері ангарів, стіни майже без вікон, прожектори на дахах, цегляні будочки сторожів; був вечір п’ятниці, промзона стояла порожня, і ці величезні безлюдні простори вселяли Арсенові незрозумілу тривогу.

Батьки пішли в театр, і це було добре, бо брехати їм не хотілося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поїхав син і з ким він поїхав.