Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Ні! Ми не вбивці! — злякалась Дзеванна.

— Лишається одне! Ми мусимо взяти його з собою! — усміхнулась Рутенія.

— Ну ви мене й перелякали! — Дзеванна теж усміхнулась. — Але ж це зайвий рот і зайвий клопіт!

— Краще зайвий клопіт тепер, ніж вірна смерть у Корсуні чи й раніше, — відповів Віт.

Злидень, якого звали Бось, йшов попереду з зав’язаними руками. Він вправно відшуковував лише йому відомі знаки, і варто було ступити на вказане Босем місце, як хащі розступалися.

У такий спосіб вони просувалися швидко, і щойно сонце пішло на захід, Бось виголосив:

— Усе, ми прийшли. Це тут!

Перед ними була галявина з каменем посередині. Злидень вибіг на галявину і заходився кумедно стрибати. Він ставав на одну ногу, потім стрибав на другу, і щоразу кудись в інший бік. Ці стрибки були б схожі на танок, якби не були такі хаотичні. Здавалося, він просто розважається. Чугайстер вже хотів було смикнути злидня за мотузку, як земля під ногами задрижала. Дерева захиталися, наче в буревій, хоч не було й натяку на вітерець. Рута з Дзеванною ледве втрималися на ногах, а чугайстер від несподіванки присів.

Злидень стояв біля самого каменя, який раптом безгучно провалився вниз. Землетрус припинився. Бось сказав:

— Ось ваш вхід під землю. Можете йти.

Вони підійшли до провалля. Перше, що побачила Рута, — темряву. Глупу темряву.

— Сюди? Як туди увійти, коли там повний морок? — промовила Дзеванна.

— Ну, вибачайте! Не моя проблема! Спускайтеся ж. А мене відпустіть!

— Тебе? Відпустити? Щоб ти відразу побіг до Ворона? — гримнув Віт.

— Що… що ви кажете? Ви ж обіцяли!

— Злякався? Ти підеш з нами! — ще раз гримнув Віт.

— Думав, відправиш цих дурнів на вірну смерть, а сам вислужишся перед Ахруманом? — додала Рутенія. — Не вийде!

Злидень затремтів усім тілом і верескнув:

— Я не піду!

— Лови! Втікає! — крикнув Віт.

Рутенія кинулася навперейми. Та не встигла його перехопити, лише перечепила за ногу. Бось перечепився і зарився носом у землю.

Після цих неочікуваних ловів усі повернулися до входу в підземелля. Рутенія занурила руку у темінь. Рука зникла, ніби опустилася в діжку з дьогтем.

— Там тепло! — вигукнула Рута.

— Бодай якась добра новина, — озвався Віт і теж запустив руку в дірку. — Еге ж, тепло!

— А ну, я подивлюся, що там… — сказала Дзеванна.

Рута з Бітом й оком не змигнули, як вона на мить занурила голову у морок.

— Така краса! — ошелешила їх русалинка. — Спускаймося. Там є сходи.

Дзеванна і пішла першою. Вона сіла на край, відштовхнулася й зникла у темряві. Чугайстер згріб Бося в обійми й собі стрибнув. Рутенія залишилась сама. Обвела поглядом галявину, пригадала шалені події останніх днів і ночей, заплющила очі, і зробила крок.

Всюди було яскраве світло. Рута оглянулася й побачила друзів, які стояли мовчки і роззиралися. Навіть злидень перестав борсатися й ошелешено вирячив очі.

Рута глянула вниз — вони стояли на невеликому виступі прямовисної стіни, майже під самим склепінням шахти. Світло лилося нізвідки — здавалося, воно існує в повітрі, огортає собою все і просто світить. Вниз вели гвинтові сходи.

Стіни навколо були сніжно-білі, всі втикані кущиками рожевих кристалів. Вгорі — зовсім близько — склепіння, вкрите зеленими вогниками, які швидко і безладно рухалися.

Ступивши до краю, Рута побачила дно. Малесеньку темну цяточку. Зачулися кроки — то Віт із Дзеванною. Теж глянули вниз і мовчки перезирнулися.

— Мабуть, вниз? — спитала сама себе Рута.

— Гей, дивіться! — раптом вигукнула Дзеванна і показала на стелю-склепіння.

Рутенія підвела голову, і побачила, як зелені плями перестали безладно рухатися. Кілька плям об’єдналося, потім ще кілька, потім