Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Рута поклала злидня на підлогу. Той ніби заспокоївся, не вовтузився, лише блимав злющими очима. Але крик було почуто, і в двері загрюкали, у вікна полетіло каміння, почулися крики:

— Ану, виходьте! Виходьте, бо хату запалимо!

— Ага. І спалите нас разом зі своїм командиром. А може, ми вам живі треба? Точніше, не вам, а Ахруманові?

Крики стихли.

— Гаразд, чого ви хочете?

— Ми — нічого. А ви? — спитав Віт. — Може, зайдете, побалакаємо?

— Тут є льох, — сказав Віт уже для Дзеванни й показав, як відчинити ляду.

Жоден злидень не втримається, коли його запрошують до хати. І злидні скопом кинулися до відчинених дверей, де їх хапали Віт з Рутенією за руки, плечі, ноги й кидали у глибокий льох. Коли останнього злидня було вкинуто, Дзеванна зачинила ляду. Для надійності на неї перетягли кілька важезних лав.

— Немає сенсу кричати. Тепер тебе ніхто не почує! — пояснив чугайстер, витираючи з лоба піт.

— Ми зараз виймемо кляпа, а ти нам розкажеш усе, що знаєш про рахманів! — додала Рута.

Злидень обпік її поглядом.

— Якщо не розкажеш, то не вийдеш звідси ніколи! Ані ти, ані твій загін.

— А якщо я розповім, ви нас відпустите? Не вірю!

— А в тебе є вибір?

Злидень замислився, похитав головою й продовжив роздратовано.

— То що ви хочете знати про рахманів?

— Все, що знаєш!

— Навіщо вам це?

— Це наші справи. Ще довго будеш пусте патякати? — загарячкував Віт.

— Гаразд, гаразд. Розповідаю. Рахмани у давні часи прийшли з песиголовських земель і осіли у Орії. Люди прийняли їх, виділили землі, рахмани натомість подарували їм уміння чаклувати. На свою біду! — вигукнув злидень. — Вони не знали, які ви підступні тварюки! Ви швидко оволоділи чарами і пішли проти рахманів війною. Винищили їх! А ті, що лишилися, зібрали наш народ, дали йому частку своєї сили. І направили на війну! На війну проти людей і всіх, хто їм допомагає!

— То чому ж ви не воювали? Злякалися? — уїдливо спитав чугайстер.

— Ми не злякалися, — похнюпився злидень. — Наші предки захопилися силою, так само, як і ви. Зрозуміли, що її можна використати для збагачення, здобуття влади… Поступово сили меншали, — тут злидень ожив. — Та ми знову разом. Прийшов Володар і дав нові сили! Ми їх не загубимо. Ми знаємо, що з ними робити! — злидень перейшов на крик. — Ми знищимо усіх!

— Ану цить! — гримнув чугайстер. — Що будемо робити? Що це нам дає?

— Поки що нічого. Але ми знаємо про витоки чарів, — мовила задумливо Рута. — Стійте-но! А куди ділися рахмани?

— Під землю. Всі пішли під землю. Там, під землею, щось є!

— Що? Що є під землею? — насторожилася Рута.

— Не знаю. Але один із нас пішов туди. За три дні його тіло знайшли аж під Корсунем… — І злидень замовк.

— Віте, сон був віщий. Нам треба під землю. Всього за три дні ми будемо під Корсунем.

— За три дні, але мертвими тілами, Руто. Не варто ризикувати.

— А я думаю, варто! — втрутилась Дзеванна. — На поверхні ми ризикуємо ще більше.

— Дзеванна має рацію. Під землею шансів більше.

Злидневе обличчя розпливлося в посмішці:

— Я розкажу, як туди потрапити, якщо ви мене відпустите.

— Ні, ти не розкажеш, ти відведеш нас туди. І лише тоді ми тебе відпустимо, — сказав Віт.

— Ви ж обіцяли! Я нікуди з вами не піду!

— Або ведеш нас, і тоді ми тебе відпускаємо, або… — тихо і чітко процідила Рутенія.

Злидень без усяких суперечок погодився.

— То й добре. Ходімо, зберемо речі, — мовив чугайстер, і дав знак, щоб Рута з Дзевою вийшли за ним в іншу кімнату. — Що ж ми візьмемо? — голосно вів далі чугайстер, причиняючи двері, і потому тихо додав: — Треба дещо вирішити. Ми не можемо його відпустити!

— Ми ж пообіцяли!.. — здивувалась Дзеванна.

— Щойно звільнившись, він побіжить до Володаря, і в Корсуні на нас чекатимуть, — сказала Рутенія.

— Лишається єдине!.. — похмуро мовив