Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

не пам’ятав, хто познайомив. Чи знав дівчину Заречнюка? Так, звісно, знав. Проте не дуже добре. Вони з Альоною не надто ладнали. Чому? Та не знає, вона взагалі була якась дивна. Йому не подобалися її друзі. Якісь теж дивні були. А що за друзі? Їхні імена? Він не питав їхні імена. Навіщо вони йому? Брат Тьоми? А що з ним не так? Так, він знає, що той наркоман. Ні, його це не бентежило. Яка різниця між Альоною і її друзями та братом Тьоми? Ну… принаймні він не так часто, як вона, з’являвся в Артема. Не муляв очі…

Відповіді Олега Крижа видавалися цілком нормальними. На перший погляд. Та нам не давало спокою, що чоловік не мав алібі. Окрім того, він збрехав стосовно своїх стосунків із Заречнюком. Якщо, звісно, брат Заречнюка не зводив на нього наклепу.

Він не любив друзів Альони. А що за такі підозрілі друзі могли в неї бути? Це знову ж таки заплутувало справу. Хтось із цих двох чоловіків брехав: або брат Заречнюка, що було цілком імовірним, адже він був наркоманом… Або ж Криж, що теж було вірогідно за умови, що то він скоїв обидва вбивства.

Отож Малашко з Федюкевичем вирішили знову відвідати Світлану Слинько (подругу вбитої). Більше того, поговорити про Альону з Катею та Лізою, адже дівчина колись давала Каті приватні уроки музики. Сьогодні ж увечері ми мали знову зустрітись у Лізи вдома.

***

Перед нашим зібранням, призначеним на шосту годину, я зустрівся з Артемом, моїм товаришем із патрульної поліції. Ми вирішили посидіти в кафе поблизу його відділка. Зараз Артем мав півгодини вільного часу, тож ми відразу перейшли до справи.

— Було нескладно. — Артем усміхнувся та сьорбнув кави.

— Та я й не сумніваюся, — відповів я, з нетерпінням чекаючи на розповідь друга. Я ще навіть не торкався кави, яку мені щойно принесли.

— Особа, про яку ти запитуєш, виявилась-таки цікавою.

Я затамував подих.

— Його звати Олег Криж… — Очі мої збільшилися, настільки сильним виявилося здивування. — …тобі щось говорить це ім’я? — запитав Артем, помітивши мій подив.

— Так, чув уже якось. Продовжуй. — Я нервово сьорбнув кави. Вона здалася мені надто гіркою, я відставив чашку вбік.

— Сидів кілька років тому за кишенькову крадіжку. У принципі, більше нічого не можу сказати. Окрім, власне, однієї деталі. Тоді його підозрювали в крадіжці значно більшої суми, проте не змогли довести.

— Отже, крадій. Усе? Нічого більше?

— Та ні, нічого. А що ти ще хотів?

— Та сам не знаю… Слухай, що ти можеш мені розповісти про слідчого Малашка Андрія Степановича?

— Ну, я його мало знаю. Проте, наскільки я зрозумів, тип мутний.

— Що ти маєш на увазі? — Ця відповідь зацікавила мене значно більше, аніж розповідь про Крижа.

— Кілька років тому його ледь не поперли з роботи. Кажуть, когось убив, скориставшись службовим становищем. За це його, власне, мали б звільнити. Як мінімум. Проте ходять чутки, що він добре комусь заплатив і залишився на службі. А чому він тебе зацікавив?

— Він веде те розслідування.

— А, те подвійне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мірою має бути задоволений через смерть того хлопця, як там його?

— Артем Заречнюк, — нагадав я. — Що ти маєш на увазі під «задоволений»?

— Ну, як? Колись, десь півроку тому, у них був конфлікт. Заречнюк вплутався в якусь бійку в барі. А там був Малашко. Вони побилися. Потім Заречнюк отримав чотирнадцять діб за хуліганство. Малашко тоді був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало.

— Та ти що! А нам він нічого про цей випадок не розповідав. — Мені ставало все цікавіше.

— А що там розповідати? Нічого особливого там у принципі нема, — байдуже мовив Артем. — Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.

— А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?

— Що можу сказати?

Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.

— Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.

— Чому переїхав?

— Не знаю. Без поняття. — Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. — Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, — продовжував. — Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. — Артем допив каву. — Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.

— Та будь ласка, — я всміхнувся. — Дякую за допомогу.

— Пусте. — Артем махнув рукою. — Ти йдеш?

— Ні, я ще