Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

ваксою, вимазала вікна чорним. Лампа горіла на столі посеред порожнього посуду. Відблиски падали на великий диван, де лежав пан. А Нестор сидів трошки далі, у кріслі, та чекав, поки господар повечеряє.

— От, кажуть, що в тамтешньому лісі завелася потвора. Тягає людину за патли, поки не вирве. Он дивіться, у селі половина — голомозі, — казав Нестор.

— Затурканий ти, але смішний, — із посмішкою відповідав йому пан, поправляючи ковдру.

— Можливо, я й затурканий, але ось що люди кажуть. Ходять у нас по дворах якісь чолов’яги, кажуть, вони «більшовики». Зібрали народ та давай чесати про рівність та братерство, — продовжував доповідати Нестор.

— Я тобі так скажу, що рівність буває лише перед смертю, — сказав пан.

— Зрозуміло, я людина темна, неосвічена. Каламутників багато чув, бувало, але от чому, Архипе Дмитровичу, ви заможний, а я бідний? — осмілів Нестор.

— О, ти, небоже, завів розмови… Воно не через те, що нема рівності, а тому, що світ так влаштований: хтось вище, а хтось нижче. Так вся конструкція світу і тримається: бідні підпирають середняків, ті — більш заможних, тоді — такі, як я, вище — губернатор, царська родина й сам государ. Згадаєш мої слова — часи зміняться, а цей принцип — ніколи, лише назви будуть інші, — прочитав лекцію пан.

— Але як же ж! Це ж замкнуте коло — де не сунься, скрізь перешкоди. І що мені, так і здохнути голотою? — не втримався Нестор.

— Та як ти смієш пану такі питання ставити?! Рівності він забажав? Працювати треба! Усі лайдаки волають про рівність, тому що хочуть нажитися на чужому! — поміщик підвищив голос, закричав, загарчав…

І зненацька замовк. Опустився на диван, відкинув голову, ліг. Спочатку Несторові здавалось — той жартує, бавиться. Пан був охочий до розваг. Може, зараз засміється й вилає на три поверхи. Вояка він і є вояка, і жарти в нього такі. Чи може заснув? Хоча так рідко траплялося, зазвичай пан наказував перед сном усім вийти, погасити світло й заслонити вікна. Та наразі нічого такого не було. Хлопець підійшов до пана, але той навіть не ворухнувся. Дивні справи! Так тривало ще кілька хвилин, Нестор уже хотів було піти, коли почув стогін. Грудний, із сильним хрипом. Архип Дмитрович стогнав дедалі слабше. Нестор розхвилювався. Ще б пак! Пана, хоч він і був до нього добрий, скрізь знали як дуже непросту людину з важкою вдачею. На селі до цього звикли, тому намагалися не мозолити панові очі дарма або ж, як наймались, то сумлінно працювати. Що вже казати, боялись зайвий раз до нього підходити. Правду сказати, і сам Нестор боявся. Проте господар і далі хрипів та стогнав. Вочевидь, йому було зовсім зле. Тому хлопець дуже обережно підійшов до поміщика, щоб спитати, у чому річ, аж раптом пан несподівано простягнув руку й, схопивши парубка за сорочку, притягнув до себе. І звідки в нього стільки сил! Нестор до нестями перелякався, не маючи сил чинити спротив. Піддався, зробив півкроку назустріч. І тут Нестор побачив витріщені, страшні очі Архипа Дмитровича. Той вилупився на хлопця, немов бачив його вперше. Налиті, укриті рясною червоною сіткою судин, очі були жахливі. Побите віспою обличчя перекривилося, один кут рота злетів догори, інший упав додолу. Вуста здригалися, неначе в них раз за разом заганяли голку. На лобі з’явилися дрібні краплі поту. Від цього видовища Нестор затремтів, як горобець зимою. Пан ще дужче притягнув його до себе, спробував відкрити рота, аби скласти звуки в слова, але замість цього глибоко, широко, гучно видихнув просто в обличчя розгубленому Нестору. І тої ж миті Архип Дмитрович застиг. Це подмух виявився останнім. Насичений, з ледь помітним запахом яловичини, часникової підливи та приправ видих накрив парубка. Обдав його, як кріп. Змусив тремтіти. Немов сама Смерть дала йому почути останній прояв життя. Того життя, що вислизнуло з панського тіла й відлетіло разом із ароматом вечері.

Жах охопив Нестора. Він розтис кулак мерця, поклав руку біля тіла, відступив назад. Вискочив із вікна, побіг до невеличких будівель на краю маєтку, де мешкали наймити. Зібрав речі і тієї ж ночі втік: боявся, що його звинуватять у смерті пана.

— Так я довго мандрував, поки не прибився до вашого села. Оселився поруч із твоїм батьком. Він ще мені хату допомагав обмазувати, — завершив свою розповідь Нестор.

— Гм, а що, не можна було інакше? — спитав Федот.

— Та де там! Я молодий був! Зелений! Як утік, так і полегшало на душі. А так би не заспокоївся.

— Ні, втеча — це не добре. Чоловік має стояти на своєму до кінця. Так мене тато вчив.

— Розумний ти, як я подивлюсь. Побачимо, як звідси вийдеш, що заспіваєш.

— Ага, ти думаєш, що я когось боюся? Нехай вони бояться!

— Ти не зрозумів одного, Федоте. Нічого не змінилося. Пан, він як був, так і лишився Тільки ім’я інше.

— Але ж було кілька років. Давали продиху, жили — раділи.

— Усе тому, що нема цієї клятої рівності.

— А що є?

— Нічого. Якщо нема загробного життя, то нічого нема. А комуністи кажуть, що Бога не існує. Значить, усе. Темрява й холод.

— Ну щось же ж є?! Заради чого ж жити, га?

— Я тобі так скажу, що…

Тут двері різко відчинились, холодне свіже повітря вдерлося в підвал, як голодний пес. Майже одразу стало чути голоси, по драбині спустилося двоє. Один високий, ледь умістився в підвал, а другий до болю знайомий, хоча в темряві видно було самий силует.

— Давай, виходь, — наказав