Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.

— Ги, авжеж.

Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.

— Ти диви, хто тут?

— А біс його зна! Може кіт лазить.

Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.

— Та що ж таке? — обурився Федот.

— Брате, це я, — раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.

— Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?

Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.

— Братчику, як ти там? Не помер ще?

— Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.

— Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.

Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.

— Тримайте, там трошки їжі.

— Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.

— Добре, тримайтеся.

За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше — тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.

— Дякую, братчику! — прокричав Федот нагору, і тінь щезла.

Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?

Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.

— Давно хотів тебе спитати: звідки ти до нас приїхав? Ти ж не місцевий? — звернувся Федот до свого сусіда.

— Тобто звідки я приїхав тридцять років тому?

— Так, мені батько казав, що ти з Чернігівщини.

— Ага, було.

— То що трапилось?

— Е-е-е, ну, слухай.

Коли Несторові минуло двадцять два роки, він служив у місцевого пана. То був повнявий чолов’яга, голомозий, із круглим, мов колесо, обличчям. Він дослужився до полковника чи то пак колезького радника за табелем про ранги, а під старість поставив господарство, їздив із дворовими на полювання, гуляв і догулював рештки життя свого в утіхах, жіночих пестощах та п’яній стрілянині. Звали пана Архипом Дмитровичем. Його великий кам’яний будинок із високими колонами та терасою, яка протяглася по всій ширині споруди, височів посеред густого, подекуди взагалі непрохідного чернігівського лісу. Звірів там було багацько, поля за межами лісу були широченні, а повітря — насичене свіжістю й пахощами трав.

День у пана починався зазвичай із голосних криків: принести йому розсолу чи то нагріти ванну. Дружина Архипа Дмитровича раптово померла років десять тому, дітей у них не було, відтак пан був сам-один, розважався, як міг. Легке похмілля стало його щоденним супутником. Солдатська лайка та вигуки були вірною ознакою, що ранок почався добре: Архип Дмитрович повний сил та бажань. І був Нестор в пана різноробом. Допомагав конюхові, порався з собаками, супроводжував господаря на полюванні. Буває, схоче пан пообідати біля самого краю лісу, то робітники тягнуть стільці, столи, а раз було навіть рояль: пан замовив із Києва артистку, яка наспівувала йому, поки той лупав добру місцеву горілку. Не сказати, щоб пан поважав своїх людей, траплялось, і нагайкою міг перетягнути, але платив справно. Утім, лише наймитам. На хуторі жило близько двадцяти родин, деякі робили на пана, виплачуючи в такий спосіб частину оренди землі. Неподалік було село, звідки до поміщика приходили люди, які бажали трохи підзаробити. Але більшість воліли працювати на себе — більше ніж половина мали коня і від двох десятин. Чолов’яги потроху випивали, жінки народжували, пан старів. Так тривало, доки одного дня Архипові Дмитровичу не виповнилося шістдесят. Він, як зазвичай, по обіді виїхав до лісу, але впав з коня і швидко геть занедужав. У ті дні Нестор був приставлений до пана, приходив, як тільки той кликав, поправляв, перевертав старого. Доводилося розмовляти з відставником, а язик в нашого Нестора тоді був такий самий гострий, як і тепер, та й поговорити хлопець любив. Спочатку пан розважався, слухаючи плутані оповідки парубка, а згодом йому навіть сподобалось. Урешті-решт майже кожної вечері молодий Нестор сидів біля господаря і, поки служниця його годувала, розважав пана різноманітними чутками та небилицями.

Це трапилось навесні. Час був уже пізній, темрява на дворі потекла