Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Коли вони вибрались на вулицю, то опинились перед натовпом чоловіків, спереду стояв похмурий уповноважений. Високий пройшов уперед, і Федот зумів роздивитися другого, що спускався до них у «холодну». Це був Мачула! Він обернувся до Шевченка й промовив:

— Що, куркульська твоя пика? Попався?

Запахло самогоном; перегар, здавалося, здобув форму й кружляв між в’язнями. Тут нагодився похмурий:

— Ти що? Найрозумніший? Чого норовишся?

Ним хитало, був у дупель п’яний. Решта міських товаришів, схоже, набулькалась так само. Похмурий підійшов ближче до Федота, майже увіткнувся в нього носом. Плямкнув, хотів був щось сказати, але язик, вочевидь, заплітався.

— От ти хто? — нарешті вимовив похмурий.

— Куркулина він, — устряв Мачула. — Хто мою хату підпалив? Ти, га?!

Він підступив до Шевченка й спробував штовхнути. Федот ухопив його за руку, міцно стиснув.

— Ти диви! Він на представника влади руку підняв?! — Мачула спробував видертись.

Тут утрутився Нестор, обережно поклав руку на долоню сусіда, подивився на нього, усім своїм виглядом показуючи, що треба вгамуватися.

— Чекай-чекай, ви що такі гарячі? Мабуть, треба заспокоїтись, — сказав он.

— Це хто такий? — одразу ж обурився похмурий, обернувшись до Нестора. — Ти хто?

— Я колгоспник, — автоматично відповів той.

— Так… а… чом… ти… не… в колг… — останні звуки похмурий з’їв.

— Голова мене засадив, — із сердечної простоти доповів йому Нестор.

— Хто? — знову обурився п’яний, — го… го… голова?..

Нестор усміхнувся, подивився на серйозного Федота.

— Оце ви насмокталися!

— Хто? — поставив традиційне вже запитання похмурий.

— Ну, годі. Пожартували й давайте нас назад, на підвал, — спробував відмахнутися Нестор.

— Ти що… думаєш… я жартую? — щиро здивувався похмурий.

Тої ж миті він витяг пістолет, підвів курок і приставив дуло до чоловічого підборіддя.

— А тепер… я жартую? — спитав він.

Тут настав час утрутитися Федоту. Він подався трохи вперед, підступив до комуніста, що стояв напроти Нестора.

— Хочеш стріляти, давай.

Від такої несподіваної заяви похмурий розгубився, опустив зброю. Але буквально на секунду. Він підскочив до Шевченка й, розмахнувшись, ударив того пістолетом по обличчю. Удар ліг на щоку, рукоятка ковзнула по шкірі, роздерла її. Федот упав. Тут Мачула щосили вдарив лежачого ногою в груди, а тоді ще кілька міських додали добряче. Нестор стояв із широко розплющеними очима, не в змозі поворухнутися.

— Розійтись! — голосно віддав команду похмурий. — Підняти його! Відвести туди!

Він показав на дерев’яну стіну великого сараю. В’язнів відтягнули, допомогли Федотові підвестись.

— А тепер… аби ти не думав… що можна жарти жартувати з НКВД… за переховування зерна треба вас розстріляти, — сказав похмурий.

Натовп розступивсь, Мачули й слід загув, а енкаведешник дійсно націлився на селян. Федот не вірив своїм очам. Ще три години тому він вважав, що гірше бути не може, і на тобі! Його життя висить на волосині. Перед ним стояв оскаженілий, божевільний чекіст. Він тримав у руках пістолет, що тремтів, злітаючи вгору й падаючи вниз. Скільки зусиль треба, аби натиснути на курок? А скільки секунд, аби відчути, що ти помираєш? Від цих думок Шевченка охопило тремтіння. Фігура похмурого, що розгойдувалась, зненацька змусила його усвідомити, що він може втратити. Федот не боявся смерті, як може не боятись міцна людина з твердою волею. Людський дух спроможні перемогти дві найсильніших речі у світі — любов і інстинкт самозбереження. Яка там смерть! Він міг зараз загинути, аби тільки лишитися вільним. Ніколи Шевченко не піде в рабство. Ніколи.

Так думав він, позираючи на сусіда. А той зібгався, наче немовля. Раптом Нестор поринув у ті самі глибини жаху, що і тридцять років тому. Удруге загибель дихала йому в обличчя. Знову він став відчувати її нестерпний сморід. Похмурий чекіст ледь тримався на ногах і цілився то в одного, то в другого. Чи легко стояти й чекати: вистрелить або ж ні? Чи багато пробігає думок? Як уберегтися й не загинути? Нестор не мав на це відповідей. Він стояв, жах здіймався в ньому, хлюпотів, заповнив усю його натуру.

Це тривало недовго — і водночас тягнулось нескінченно. Похмурий хитався. Пістолет здіймався. Натовп дивився. Енкаведешник вистрілив. Приголомшливий гуркіт розлетівся в усі боки. Грім посеред ночі був нестерпним. Тріски від стіни сараю посипалися на сніг — куля поцілила в дерево. Чекіст схибив. Він стояв і з ненавистю розглядав полонених, чекаючи, що хтось упаде. Але вони обидва стояли. Накопичена напруга звільнилась із пострілом. До похмурого підійшов високий.

— Годі тобі. Потішився, досить.

Похмурий, злегка хитаючись, немов сидів у човні в негоду, глипнув недоумкуватим, порожнім поглядом у бік того, хто говорив. Хотів був щось промовити, натомість нерозбірливо забурмотів, махнув рукою та нетвердо рушив геть. За ним потягнулися й решта, поки натовп не розпався на частини, а згодом і взагалі щез. Біля стіни залишились двоє чоловіків, старший та молодший. Місяць укрили брудні хмари, темінь розлилася по дворі. Було тихо, як ніколи. Здалеку перебріхувались пси. Федот подивився на сусіда, а той тремтів і не міг зупинитися. Кожен м’яз на обличчі Нестора здригався, тріпотів, ворушився.

— Як ти, дядьку? — звернувся до нього Шевченко.

— Я… Все… Живий, як бачиш.

— Так… Так… Мабуть.