Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— А чом же тобі сей Ключ та не дістався? — питає Михась. — Ти ж, бачу, силань, що таких мало і є… он які дуби з корінням вириваєш!

Знов засміялися діви з ковалем.

— Ми, — каже Дана, — не встряємо до того, що на білому світі коїться… Узяв нас Батько Троян і поселив у цім краю, щоб служили ми силі Дажбожій і Матері Ладі, що сидить ув Ирі на золотому престолі. А людям дав землю, щоб самі вони на ній порядкували. Помагаємо ми їм, як потреба заходить, та мусять вони самі зі своїми клопотами обходитися…

Зиркнув Михась на тую ляльку і плечима стенув.

— Та й що ж повинен я вчинити?

— Ми не відаємо, козаче… — зітхнувши, каже коваль. — Поведе тебе Троянів Ключ своїми шляхами, а що з того буде, то сам тільки Господь знає.

— Щось та буде!.. — каже Дана. — Як за сивої давнини, приходив він в Україну, то багацько див з того бувало…

Тонко і пронизливо скрикнула сова у піддашші кам’яниці, і всі здригнулися від того крику.

— О, — каже здивовано Михась, — а чого се вона посеред білого дня озивається?

— Бо вже пора тобі йти, — каже Дана. — Не можна смертному довго бути в сім світі! Ходи-но я вмию тебе…

— А се нащо?

— Того, хто вмиється водою з цієї чаші,— каже діва, підводячи його до водограю, — ні куля не братиме, ні меч, тому що б’є це джерело з-під кореня Золотого Ясена, котрий росте в Ирі…

От умила вона Михася й утерла йому лице вишиваним рушником.

— Ходи здоровий! — каже йому. — Нехай береже тебе Дажбог і Матер Божа, пречиста Лада!

Озирнувся Михась навсібіч і шкода стало йому сеє городище покидати. Наче й пробув тут недовго, а все таке рідне йому здалося, таке затишне та надійне, ніби вік у сій долині звікував.

— Чи ж повернусь я ще сюди коли-небудь?.. — питається у коваля.

Той сумно посміхнувся.

— Ні,— каже, — не бувати тобі тут ніколи вже! Навіть по смерті не потрапиш сюди, бо як умреш козаком, то візьме тебе Господь до Иру святого! Та не журися: знайдеш ти таку долину і в Білому Світі…

— І жити тобі доведеться в ній довго-довго… — каже Дана. — А зараз прощавай.

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент зникло усе — і городище, й водограй, і діви з ковалем, — і обвалилася на Михася чорна пітьма, що понесла його у безвість.

У неділю під вечір їхав із далекого зимівника запорожець Бузько з трьома синами. Всенький день були вони в дорозі, й уже до Січи верстов зо дві лишалося, аж бачать: у чистому полі стоїть на могилі кінь, понуривши голову.

— А що се воно за лихо такеє там! — каже Бузько. — Мо, убито когось? — Та й до найменшого: — А катай-но, Василю, та подивися!

Той шмагонув коня та й погнав притьма до могили. Виїхав на чолопок, перегнувся з сідла, розглядаючи щось долі, та й махнув рукою: сюди, мовляв!

— Певне, таки небіжчик там! — каже Бузько. — Ану ж бо гаття, хлопці!..

Виїхали козаки на могилу і очам не повірили: підклавши кулака під голову, спить у траві хлоп’я. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай зуби щирить, не підпускаючи до нього.

— Отсе придибенція! — каже Бузько. — Відкіля ж воно тут узялося?

— Хіба з хлопчачого куріня… — каже найстарший син. — Таж я всіх січових дітлахів знаю — ні такого хлопця, ні коня там нема!

— А, може, від татар чкурнув… — каже середульший. — Як не догледіли ми та орда тут проходила, то міг утекти з ясиру! А спить, бач, як убитий…

— А ми зараз розбудимо! — каже Василь. Та, не довго думаючи, нагнувся і встюжив нагайкою те хлоп’я, аж виляски пішли. — Ану просинайся, вражий сину!

І скрикнув зразу ж — кинувся на нього гнідий жеребець та як ухопить зубами за плече! Хтів було козак сперезати його нагайкою по очах, а клятий кінь з сідла його стягнув і давай тягати по землі, мов тую куклу, та копитами топтать.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував бідолаха.

Кинулися брати одвертати того жеребця, та дзуськи: запінилася вража тварюка, очі кривлею зайшли і знай тим нещасним Василем об землю кидає.

Коли ж тут і хлоп’я на ноги схопилося.

— Стій! — заволало. — Стій, гнідий… кому кажу!

Зиркнув на нього жеребець, а козака