Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Ану покинь його, хутко! — звеліло хлоп’я.

Хоркнув кінь, на козаків глипнув скаженим оком і одбіг неохоче вбік. Та й знову давай кружляти довкола.

Підвівся Василь і зігнувся, тримаючись за бока.

— От чортів жеребець, — каже. — Ще трохи — і забив би до смерти!

— Ребра цілі? — питає батько.

— Та начебто… Рукою ось не можу поворухнути, так укусила бісова личина!

— А знатимеш ото, як нагайкою битися! — каже йому хлоп’я.

Запорожці й очі витріщили.

— А ти що, пан такий великий? — питається нарешті старий Бузько.

— Не пан, — каже йому хлоп’я, — а козак… тільки малий ще!

— Козак? А звідкіля ж ти тут узявся?

— З хутора.

Перезирнулися запорожці.

— А хутір твій де?

— Коло Охматова… та його вже немає — татаре спалили!

— Коло Охматова, кажеш?! — питається старий Бузько. — Так ти що, з ясиру втік?

— Ні,— каже хлопчак, — не вхопили мене татаре… кінь ось порятував!

— А як же тебе зовуть?

— Михась.

Глянув на нього Бузько та й почухав потилицю.

— А батько твій хто?

— Я в діда жив, — каже хлопчак, — а батька ляхи на горло скарали… разом із гетьманом Павлюгою! Чули про такого?

— Чули, — каже Бузько. — І як же твій дід прозивався?

— Чурай. Хіба ви не знаєте його?

Бузьки й загомоніли.

— Не знаємо ми твого діда… — нарешті каже Бузько. — То коли ж се ваш хутір згорів?

— А звідки ж ви, що нічого не чули? — питає хлопчак. — 3 Білої Церкви, певне?

Перезирнулися запорожці.

— Послухай, козаче, — каже старий Бузько, — ти дурний такий зроду чи тільки в дурного зимував?

— А що?

— А те, що до Білої Церкви відціля десять день треба верхи добиватися… а до Охматова, мо, й більше! Он, бачиш, річка біжить?

— Еге ж! Та й здоровезна яка!

— Так ото Дніпро, а далі он Великий Луг! Втямив, ні?

Тут гупнув себе хлопчак по чолі кулаком і питає:

— Так се за пороги мене лиха година закинула?

— Авжеж! А ти не знав?

— Ні.

— Добре, — каже Бузько, — поїдеш із нами… Жеребець твій?

— А то чий же!

— А чого скажений такий?

— Се звір, а не кінь, — каже Михась. — А мене любить дуже й боронить, як хто скривдити хоче. Се дід таких жеребців розводив… до нас по них аж із Литви приїжджали!

— Ну, — каже Бузько, — гайда ж і з нами! А на коня вилізеш чи підсадити?

Зірвався Михась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже Бузько, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Михась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під’їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м’ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Бузько, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Василь. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан Бузько із хлопцями! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Михась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була.