Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

Але від кінця мису напереріз мчали санки.

Д'Алу все зрозумів, проте вдіяти нічого не міг  — коні були стомлені, багато з них поранені.

Санки різко зупинилися, із них посипалися пішці. Точніше, лижники. Приблизно третина мала куші (більшість захопили в охорони обозу!), стільки ж  — луки, решта тримала в руках дротики, які тут називають сулицями.

Назустріч найманцям полетіли стріли, знову ж  — у коней. Арбалетники дали залп і також схопили сулиці, що на близькій відстані були страшніші за стріли.

...Шевалье д'О прокинувся від кошмару. Йому снилося, що не в дю Лі, а в нього кінь зламав ногу, і не він поскакав далі, чуючи лемент троюрідного брата, якого вночі вбив мороз, а, навпаки, це він сам кричить услід вершникові, що скаче геть... Прокинувся, струсонув головою, відчув потяг до вітру  — і вийшов із намету... Коли він зрозумів, що д'Алу та ще троє  — це не сон, то кишківник спрацював, і це було останнє, що він зробив у житті.

 — Я рідко обіцяю,  — промовив д'Алу, витираючи об одяг заколотого свій віденський барк[73].  — Рідко обіцяю, та завжди виконую. Ходімо, вип'ємо за упокій душ. Тих, що достойні упокою.

 — Я не спитав,  — вів далі д'Ерве,  — чому вони припинили переслідування, коли нас залишилося четверо.

І всі згадали, як вони прорвалися через валку пішцев, утративши більшу частину своїх, як погналася за ними легка кіннота, засипаючи стрілами... А коли вони вже попрощалися із життям, раптом почувся звук рогу, і кіннота повернула назад.

 — Бо їхній командир знав, що десь не дуже далеко  — легка бандерія цих, як їх...

 — Волохів.

 — Так. Із сотнею добре навчених кінних лучників йому не впоратися, тож треба було втікати. А з нами він зазнав утрат, проте взяв багато зброї. Віллана, дійсно, меча не навчиш, та сокир, булав, кинджалів досить. Арбалетів десяток в обозі взяли та й у нас вісім. Його загін тепер менший, але сильніший.

Чого вони чекають?

 — А ти б волів, аби на приступ полізли?

Немудрящий був жарт воєводи, але реготали всі. Нерви потребували розрядки  — хоча, зрозуміло, ніхто не знав таких слів.

Ляхи отаборилися, ба більше, вони, татарським звичаєм, оточили місто і свій табір валами зі снігу, водою политого, проте не намагалися штурмувати.

Чому вони не йдуть на приступ  — зрозуміло. За угодою Белзький уділ має відійти до Людовика, і не після Казимирової смерті (це ще питання, хто з них першим помре чи загине!), а вже тепер.

Такий похід не може бути популярним серед польського лицарства. То, може, на днях ми побачимо волинські знамена? Спроба розбити одного Казимира, до підходу Людовика, могла й удатися. А могла й ні, один Бог знає, скільки ще корогв ховає Казимир у лісах.

Могло бути й так, що тут, під Белзом, половина його війська; ударять волиняни в неї, а тут і з'явиться друга.

Про те, що відбувалося на Поділлі, Дрозд, на своє щастя, не знав. Та вже знав Любарт.

Черговий загін входив через лучеську браму.

Людей-то досить, і добрі люди, а от харчі...

 — Значить, чотири тумени.

 — Ну, це менше, ніж сорок тисяч...  — боярин Святослав, який допитав гінця від Офанасія, намагався хоч чимось повелителя втішити.

Князь і сам розумів, що після «чорної смерті» жоден тумен не набере десять тисяч війська, але...

Чотири тумени половців та ясів[74], нащадків тих, хто втік від Батия в Угорщину, та ще кілька корогв молдован послав Людовик на допомогу роду Куремси. Старший у цьому роду  — темник[75].

Оскільки він у своїх володіннях і може русичів-брацлав'ян змусити,  — куди вони дінуться, бідолашні?!  — то тисяч десять він таки нашкребе. Якщо не дванадцять. Усього не менш ніж... Та таки сорок тисяч.

Якщо вони битимуться з Ордою  — погано. А якщо на Волинь повернуть? У полі їх не зупиниш  — ми й половини не наберемо. Один шанс  — відбитися за валами Лучеська. Хоча...

Половці не люблять штурмувати фортеці, та, мабуть, із ними угорські люди є. Або навіть французи. Татари також не всю науку Чингізову позабули, камнемети в них пречудові.

 — А якщо чутки, що Людовик іде на Белз, він і розпускає? А сам сюди? Половці з татарами  — із півдня, Лайош із заходу?

Боярин мовчки перехрестився.

Великий степ був уражений голодом. Любартовим гінцям на кожному кроці траплялися скелети коней та худоби, що стали жертвою джуту[76], а люди в кочових станах нагадували живі скелети, обтягнені шкірою, тому доводилося об'їжджати якомога далі, а то може й ґереґа не допомогти. Добре, що цар у самому Сараї  — не доведеться блукати всім степом, шукаючи його.

У Сараї перепліталися риси міст Середньої Азії та селищ печенігів, аланів і половців. Вальковані хати за валькованими ж дувалами сусідили із землянками та напівземлянками, потім ішли центральні квартали  — кам'яні палаци, на подвір'ях