Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

такі оті кутільє з вілланами, але подумав, що стріла чи спис  — це стріла чи спис, хоч би хто метнув, та вголос про це не сказав. Натомість промовив:

 — Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.

 — То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів[69].

Мушат кивнув.

Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.

* * *

Слід був дійсно чіткий. Французька корогва  — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників  — ішла ним упевнено.

Відверто кажучи, підстави для певності в них були  — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.

З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було  — усе як на долоні.

Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє[70]. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.

«Дитячі хитрощі!»

Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.

Де ла Форс підняв руку:

 — Шикуймося до бою!

Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу  — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:

 — Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!

 — Там були жантійоми!  — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.

Словом «жантійом»  — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою,  — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).

Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники[71], які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.

Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.

Але радість тривала недовго.

Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього  — при стрільбі із сорока шести луків  — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.

Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?

 — Сті-і-і-й!  — прокричав старий д'Алу.  — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого  — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!

Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.

Двоє  — якісь д'О й дю Лі  — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.

Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.

Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта  — хто на чому.

 — Відходимо!  — голос д'Алу гримів над болотом.

Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).

 — У кого є арбалети  — наготувати!

Мало арбалетів, мало.

Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові[72] були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.

Проте волиняни добре знали, на яку відстань б'є легкий арбалет,  — а важких у вершників не було.

Не підходячи на таку відстань, вони почали обстріл, до того ж сімка воїнів стріляла на скаку, а селяни  — на хвильку зупиняючись. На такій дистанції обстріл був майже безсилий, стріл у них не тисячі, утім...

Д'Алу виплюнув богохульство, коли зрозумів, що русичі цілять у коней. Далеко не всі коні були броньовані, та й закутати коня цілком у залізо не можна.

Стріли влучали рідко і з невеликою силою, але деяким коням це шкодило.

 — Підіймати своїх,