Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

губами – може, прощення в них просиш за давню провину, коли твоїми вчинками замість милосердя керував ґешефт…

З усіх сільських євреїв, які жили в Сакатурі, – хто тримав трафіку з тютюном і сірниками, хто, як ті ґої, обробляв поле, а ще інший торгував телятами або скуповував оптом у маєтних ґаздів садовину й возив її до Коломиї на фабрику мармоляди, – ти у своїй молодості торгував стільниками із власної пасіки, й до тебе приходили медовари з далеких гірських сіл купувати жидівський мед, що славився цілющістю – вигоював гостець, ревматизм, виганяв з утроб солітерів і навіть продовжував життя хворим на рак.

Бо мав ти, Муцо, свій власний секрет медового промислу, про який у Сакатурі знав тільки я, чей наше знайомство розпочалося ще за Першої світової війни, коли ми разом служили у сформованому в Коломиї Тридцять шостому реґіменті, що був зарахований до корпусу генерала Гофмана й до вимаршу на італійський фронт проходив вишкіл під Віднем недалеко Бадена. Жили ми в бараках біженців з Галичини, окупованої москалями на початку війни, – ті бараки спорожніли, коли царське військо відступило за Збруч після перемоги армій кайзера Вільгельма II під Горлицею… Отож по війні ти вернувся у свою Сакатуру, де я зайняв після висвячення парафію, і ти розкрив переді мною свій грішний секрет… Бог зловчинників не прощає й тебе покарав. Хоч, мовивши правду, надто вже жорстокий ваш Єгова…

Отже ви, дорогі брати й сестри, які ось злетілися при неділі на мою пасіку, хочете знати… О, ви багато чого хотіли б дізнатися від мене – хоча б про те, наприклад, чому я, колишній всечесний отець із Сакатури, став пасічником у Кропивищах… То я вам про це тепер уже розкажу, бо відколи у зореносному Кремлі упокоївся останній всевладний склеротик і на його місце прийшов молодий правитель, якому я так само, як і старому, ні дрібки не вірю, бо всі вони суть одна банда і злодії, – отже коли при нинішній так званій перебудові й гласності людям трохи повідкривалися роти, я теж осмілів і вже не боюся сказати вголос, що в сорок шостому, як тільки большевики заборонили нашу греко-католицьку церкву, я переоблачився в цивільне, покинув своє приходство в Сакатурі й перебрався у Кропивища. Вчинити мені це було досить легко, оскільки я, як целебс, не був обтяжений сім’єю, тож купив собі це обійстя, розвів пасіку, а коли зав’язалися колгоспи, зголосився до контори на посаду бухгалтера, бо повинен вам сказати, що кожен священик хоч трохи визнається на розмаїтих рахунках.

А Муца, мій сердешний Муца, й донині щонеділі приходить сюди із Сакатури; мені деколи здається, що він нікого з тих людей, які його підгодовують, не запам’ятовує і не впізнає – крім мене одного. Якби ви бачили, яким вдячним полиском засвічуються його очі, коли мене уздрить, і як смішно ворушиться його гачкуватий ніс – видовжується, ніби хоче виповзти з кудлатих хащів чорної бороди, що закриває все обличчя; його зшерхлі губи складаються тоді в гримасу усмішки, але ж не вміє він ні сміятися, ні говорити… Муца завжди сідає на лавочку під он тим бузком, де й зараз сидить, хухає на бджіл, які лазять по його руках, і мені здається, що він бачить у них своїх родаків, працьовитих і дбайливих, яких в одну стражденну мить викинуто було на поталу смерті, подібно як він висипав колись, мов непотріб, використаний упродовж теплої пори бджолиний рій на сніг у лютий мороз…

Ага, ви хотіли знати, звідки взялося слово «оферма»… Таж я вам власне про це й оповідаю, почекайте трохи…

У сорок третьому році Сакатуру обступив загін німецьких карателів з коломийського крайсгауптманшафту: в ґестапо дізналися, що в сакатурських лісах перебувають упівці, а ще хтось доніс, що в селі переховуються євреї. Певне, не підозрювали ґестапівці, що дає їм притулок місцевий священик, бо ж німаки плебанію не обступали, а почали зганяти селян на дознання перед сільську управу.

По селу прокотився лемент жінок, які вели і несли на руках своїх діток; чоловіки, підштовхувані прикладами карателів, ішли мовчки, мов отара на бойню, лише вряди-годи стиха перепитували один в одного, сподіваючись почути заперечну відповідь, – чи то нас мають постріляти? – однак шелестіли тільки питання, а відповідей не було чутно, і гасли в безнадії обличчя ґаздів.

Німаки ґелґотіли й викрикували «los, los!», діти плакали, людське коло біля управи звужувалось, карателі оточували юрбу все тіснішим перснем, і коли два вояки зняли з вантажівки кулемет, наставивши його дулом на селян, я відсахнувся від вікна, крізь яке виднілася залюднена сільська толока, – мене враз осінила рятівна, а може, й фатальна думка: за мій зухвалий намір я перший міг поплатитися своїм життям…

Я притьмом почав виймати із шухляди приходські документи, в нервах перегортав, розкидав, розтрушував по підлозі канцелярські папери, шукаючи серед них фотографію, яку приніс із собою з Першої світової війни й геть-чисто забув про неї, – тепер згадав і подумав, що вона могла б врятувати село; я розпачливо перегортав аркуш за аркушем, аж поки не згадав, що всі військові знимки ще за перших совітів сховав за кроквою на стриху.

Вмить виліз драбиною на горище, вийняв із-за крокви перев’язану шнурком пачку фотографій, розкидав їх, шукаючи потрібної, й таки знайшов, всунув за пазуху й щодуху побіг на майдан. Біжучи, наступав на поли реверенди, падав долі, підводився і біг далі, повз, рачкував, викрикуючи до кулеметника: «Halt, halt, nicht shiessen!»,[2] мене помітив офіцер, що стояв на веранді сільської управи, розставивши ноги, й крикнув до солдатів, що стояли з накокоїженими на людей автоматами, наказавши їм привести мене до нього.

Задиханий і обімлілий від страху, я видряпався східцями на веранду й, вимахуючи перед носом офіцера фотографією, залементував: «Er ist mein Kriegskamerad!».