Кейт Аткінсон - Руїни бога

у нормальному домі нормальним життям. Якби вона вийшла заміж за Домініка й тим забезпечила свої права спадкоємиці, зараз вона була б згорьованою молодою вдовою, і всі були б до неї ласкаві. Вона навіть могла б переїхати до тих незнайомих свекра і свекрухи, що полювали й рибалили. Врешті, вони ж певні, що вона чудова жінка. Звісно, якби вони з нею познайомилися, то, напевно, змінили б думку, але, хто зна, може, з часом їй і вдалося б увійти до їхнього клану. Вона могла б узяти їхнє прізвище. «Віола Вілльє» — вимовити складно, як вправу в логопеда, та все ж звучить, як ім’я акторки з XVIII століття, що стала коханкою аристократа і врешті герцогинею.

Сонні, мабуть, успадкував би маєток чи щось таке; на мить вона дозволила собі уявити лебедів на озерах і фазанів на газоні. Їй навіть байдуже було, що вони фашисти, аби тільки в них було центральне опалення, сушилки, білий хліб замість житнього і м’які матраси замість футонів на підлозі.

*

Може, треба комусь повідомити? Але ж вони такі втомлені, у них немає сил на катавасію, що почнеться, коли повідомити про зникнення Домініка. Але ж як їм дістатися додому? Вона не вміла водити машину. Вона тяжко зітхнула.

— Мамо? — протягнула Берті, чутлива до настрою Віоли.

Вони повернулися до будки для загублених дітей. Турботлива жіночка досі була там. Сонні кинувся до неї й обійняв за талію, вчепився, як реп'ях.

— Іще когось загубили? — радісно спитала вона.

*

Сонні, Берті, Віола і двоє дебелих поліцейських втиснулися в поліцейську машину й рушили до Адамового гаю. («Це ж Довгий гай?» — спитав поліцейський). Діти вмить заснули на задньому сидінні, де вмостилися з Віолою. Вони лищали від крему від засмаги, і тільки ноги були у шкарпетках з шорсткого піску. Вони були босі — Віолі не стало сил змусити їх взутися. Від них уже пахло.

Напевно, дітям буде краще без неї. Треба лишити їх тій дружині фермера, — подумала вона, вправно перетворюючи егоїзм на альтруїзм. Раптом їй згадалися гуси у дворі, і вона стрепенулася. У дитинстві за нею якось погналися гуси й ледь до смерті не заклювали, відтоді вона їх боялася. Батьки (тоді мама ще була жива) над нею сміялися. Гуси відчували страх і кидалися на неї цілою зграєю, гуртувалися, клювалися й ґелґотали. «Не будь дурненькою гускою, Віоло», — казав їй Тедді. Він вічно їй розказував, якою бути, а якою не бути. (Голос здорового глузду). Мама колись читала їй казку «Дівчина-гуска». Здається, там була відрізана кобиляча голова, що розмовляла.

Може, треба попросити поліцейських їхати далі, аж у Йорк, і завезти її до батька. Вона з подивом зрозуміла, що скучає за домом. Не лише за вузенькими вуличками й середньовічними церквами, міськими мурами і Йоркським собором, а й за будиночком у передмісті, який вона півжиття зневажала.

— Місіс Тодд? — вона сказала поліцейським, що вона «міс», але цим новаторством знехтували. У неї є діти, тож ніяка вона не «міс». — Ми приїхали, місіс Тодд. Ось ви і вдома.

«Не зовсім», — подумала вона.

*

Віола переповіла свої біди жінці з будки для загублених дітей, і та одразу взяла все у свої руки: дала знати рятувальникам, береговій охороні, поліції і якимось невідомим, які стирчали на променаді, захоплені драмою і сприкрені тим, що дивитися, власне, ні на що. Забагато шуму від того, що один чоловік зник у морі.

Віола розповіла їм усе. «Усе» — це небагато. Домінік сказав, що йде плавати, збіг до моря, пірнув — лиш руки-ноги зблеснули, і не вернувся. Більше з неї нічого не можна було витиснути, тож дебелі поліцейські просто повезли її назад до Адамового гаю. Капризулю Сонні довелося відривати від жінки з будки, як молюска від брили.

— Бідолашечка, — протягнула жінка.

— Можете лишити його собі, — сказала Віола, і та, очевидно, подумала, що вона пожартувала.

*

Коли поліцейська машина спинилася, двері ферми прочинилася й на порозі з’явилася Дороті. Вона зміряла Віолу лютим поглядом і огризнулася:

— Що, привела лягавих мені під двері?

Поліцейським явно не сподобалося, що їм хамить пенсіонерка, — хай би який кафтан вона нап’ялила, у такому віці мала би вже шануватися.

— Ви не можете зайти без ордеру, — рішуче повідомила Дороті.

— Ми й не збиралися заходити, — сказав поліцейський, демонстративно принюхуючись: від Дороті тхнуло лише ефірними маслами, а не наркотиками (насправді наркотиків на фермі також не бракувало).

Дороті вийшла з двору і вперла руки в боки, аби захистити свої володіння.

— Ви не пройдете, — сказала вона, мовби захищала барикаду.

— Та досить, — сказала Віола, надто стомлена для таких вибриків.

— На бога, де ти була, Віоло? Ми не знали, що з тобою сталося. Домінік у своїй майстерні, він уже давно повернувся.

— Він вернувся? Він тут?

— А де ж йому ще бути?

— Це ви про містера Вільє? — перебив їх поліцейський. — Містера Домініка Вільє?

— Це ви про того пана, якого ми зараз шукаємо з катерами й вертольотами? — уточнив інший. — Той, заради якого ми підняли рятувальний гвинтокрил Повітряних сил?

*

— То він що, виліз із моря, не знайшов вас і просто поїхав додому? — не повірив фермер.

— У плавках? — від цього факту дружина фермера похитала головою. Віола бачила, що це їм на голову не налазить. Вони б ніколи не вчинили так, як Домінік, бо вони були нормальні.

Вона спакувала сумку, потай забрала всі гроші із загальної скарбнички й рушила на сусідню ферму. Ніхто навіть не помітив, що вона пішла. Вона готова була навіть вистояти зустріч із гусями, але ті, схоже, поснули.

— А, це ви, — сказав фермер. Для них усіх ранок уже відійшов у далеке минуле.

Дружина фермера викупала дітей: вони вийшли з ванни, загорнуті у рушники, чисті й відполіровані, як новенькі. Їх вдягнули в піжами, які дружина фермера тримала для внуків, які періодично до них навідувалися. Вона розігріла смаженю з картоплею: Віола й діти мовчки вирішили не казати, що м'яса вони не їдять. Віолі здавалося, що в неї і без цієї етичної дилеми проблем вистачає (врешті, вони на фермі — виправдала вона свій вчинок). Потім дружина фермера дістала солодкий сир із молока рудих корів, і Віола не стала казати «Не їжте цього! Це зроблено з сичугу, який добувають із ензимів у шлунку телят!», як вона зазвичай реагувала на сир, і натомість мовчки його проковтнула. Було дуже смачно.

Вони поснули на старих чистих простинях, діти —