Микола Зеров - Українське письменство

праведників у Єлисейських полях знайомлять нас з усіма розкошами традиційної української кулінарії: «отрібками та шарпанинами», «ганусівками та калганівками», «варениками пшеничними білими та пухкими до кав’яру буханцями». До цього приплітається безліч натяків і образів, узятих з живої сучасності або недавнього минулого. Троянці, «закуривши»-розгулявшися в Сицилії, справляють на богів враження села, понятого жахом перед татарами:
В Сицилії таке твориться, Що вам би треба подивиться: Там крик, мов підступа орда.

Еней, зустрічаючись з аркадським царем Евандром, рекомендується йому: «я кошовий Еней троянець»; Евріал заспокоює свого бойового товариша Низа, посилаючись на свого батька:

Мій батько був сердюк опрічний…

І навіть Латин, мирний старий царьок, «серцем і душею далекий од війни», і той у розмові згадує про нашу Січ. А порівняння: «Не так розсердиться добродій, коли пан возний позов дасть»; а мрійні зітхання за старовиною: «Так вічной пам’яті бувало» — все це не тільки смішить читача, але і зацікавлює, заінтриґовує, не тільки на гумористичний лад переробляє поважну класичну фабулу, але й животворить її, вправляючи в її рамки широко схоплену і правдиво змальовану картину українського побуту. Цей етнографічний реалізм «Енеїди» і єсть третя характерна риса травестійної манери Котляревського. До того самого, видима річ, змагався і Осипов, надаючи своїй Дідоні та її карфаґенському двору колорит російської поміщицької старосвітчини, коли ще процвітали «барские барыни» та «сенные девушки», а «кокошник» та «телогрейка» не були ще вижиті «ветреной французской модой», — але його реалізм бідніший фарбами; йому не завжди вдається повернути Верґілієву погудку на такий бажаний йому «русской лад». І як не звучить перебільшенням фраза О. Я. Єфименкової, що «Енеїда» Котляревського «относится к «Энеиде» Осипова как живой цветок к жалкому тряпичному изделию», — в глибині її лежить вірне спостереження; поряд з живими картинами Котляревського справді може здатись, що Осипов та Котельницький, у своїм стремлінні відтворити великоросійський побут, «только сочиняют — грубо-прозаически, тускло и многословно».

§ 4. Герої «Енеїди»

Далеко менше мистецтва в Котляревського в характеристиках дійових осіб. Тут Осипов значно переважає його витриманістю образу і тону. Пригляньмося хоча б до головних персонажів Котляревського: його трактовка Зевса та олімпійців, Енея і троянців увесь час зміняється. На ній одбиваються то Осипов, то Котельницький, то змагання Котляревського протиставити їм свої образи, виплоди українського ґрунту. Його каприз травеститора підказує йому все нові й нові повороти в порівняннях та епітетах, не справляючись з тим, оскільки вони в’яжуться з попередніми характеристиками.

Еней Котляревського, розуміється, не має нічого спільного з блідим пасивним героєм Верґілія: він не ставить, як той, своїх вчинків у залежність од волі богів, виявленої в пророцтвах та таємних познаках. У перших чотирьох частинах, де Котляревський переробляє Осипова, це активний, жвавий, «моторний» «парубок», удатний «на всеє зле», що завзято «садить гопака» в Карфаґені, зводить з ума Дідону, «купається в бразі», бурлака «веселого кшталту», що ні над чим не задумується і в якого навіть смерть Дідони не викликає нічого, крім цинічного:

…Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова знайшлась!

В частині V і VI ми бачимо Енея далеко поміркованішим у пияцтві, розсудливим і обачним. Він складає договори, розпоряджається військовими частинами і цілком поважно бере свою місію осадчого нової Трої. Давня характеристика, повторена в VI частині: