Олександра Бракен - Темні уми

Я проковтнула обидві таблетки за раз, ще довго відчуваючи в роті присмак курячого бульйону. Світло вимкнули три години тому, а Сем хропіла вже дві. Я розкрила пакетик і висипала маленькі пігулочки на долоню. Прозорий пакетик знов заховано у бюстгальтері, а перша таблеточка — у роті. Вона була тепла, адже так довго грілась від мого тіла, проте проковтнути її виявилося нелегко. Я вкинула другу, а тоді ковтнула, від чого мене кинуло у дріж.

А потім — чекання.

Я не пам’ятаю, як заснула, а тільки, як прокинулась. Певна річ, що прокинулась — мене трясло так, що я скотилася з ліжка і вдарилась обличчям об сусідню «двояруску».

Від удару і двигтіння її ліжка Ванесса, мабуть, ледь зі шкіри не вискочила, бо я почула, як вона вигукнула:

— Якого дідька? Рубі, це ти?

Підвестися я не могла. Я відчула її руки на своєму обличчі й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикує моє ім’я.

— Боже мій! — скрикнув хтось. Здається, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.

— …тривожну кнопку! — Я відчула на ногах вагу Ешлі; я знала, що то вона, навіть коли приходила до тями чи непритомніла, а під повіки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув мені в рот — гумове й тверде. Я відчувала смак крові, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи…

Пара рук підняла мене з підлоги і кудись поклала. Я досі не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, відчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.

А потім запахло розмарином. Відчуття м’яких, прохолодних рук, що тиснуть мені на груди, а потім — нічогісінько.

Життя повернулось до мене у вигляді різкого ляпаса по обличчю.

— Рубі, — сказав хтось, — повертайся. Я знаю, що ти мене чуєш. Мусиш прокинутись.

Я повільно розплющила очі, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло світло. Неподалік зі скрипом розчинились і зачинились двері.

— Це вона? — запитав голос. — Ти приспиш її?

— Ні, не її, — знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приємний, як і раніше, лише зараз трохи зарізкий. Лікарка Беґбі обхопила мене попід руки, допомагаючи підвестися. — Вона сильна. Вона витримає.

Чимось страшенно засмерділо. Кислотою і гниллю водночас. Я розплющила очі.

Навпроти стояла навколішки лікарка Беґбі й чимось водила перед моїм носом.

— Що?

Інший голос належав молодій жінці. Темно-каштанове волосся, бліда шкіра — оце й усе, що було в ній прикметного. Не здогадуючись, що я на неї дивлюсь, вона зняла халат і кинула його лікарці Беґбі.

Я гадки не мала, де ми. Кімнатка була тісною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних інших запахів я не вловила, окрім того, який використала лікарка Беґбі, щоби мене розбудити.

— Вдягни, — мовила лікарка Беґбі, допомагаючи мені звестися на ноги, байдуже, здатні вони стояти чи ні. — Давай, Рубі, треба поспішати.

Моє тіло було наче налите свинцем, кожен суглобик потріскував. Але я вчинила так, як мені сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жінка заклала мої руки за спину, вичікуючи, поки лікарка Беґбі замотає їх цупкою клейкою стрічкою кольору срібла. Коли це було зроблено, лікарка взялася за мої ноги.

— Збір у Гарві. Переконайся, що це маршрут 215.

— Знаю, знаю, — відповіла лікарка Беґбі, відкусуючи інший шмат стрічки і заклеюючи ним рота іншій жінці. — Щасти.

— Що ви робите? — запитала я. У горлі дерло, і поки я це промовила, здавалось, що шкіра навколо рота ось-ось розтріскається. Лікарка абияк зібрала моє волосся у незугарний жмут і зав’язала гумкою. Інша жінка спостерігала, як її власний бейджик повісили мені на шию, а на обличчя вдягли хірургічну маску.

— Я поясню все, коли опинимось на волі. Ми мусимо спішити. За двадцять хвилин обхід, — пояснила вона. — Тобі не можна розмовляти. Підігруй.

Я кивнула, дозволивши випхати мене з темної кімнати в понурий коридор ізолятора. І знову мої ноги мене підводили, але лікарка була тут як тут. Закинувши мою руку собі на плече, вона утримувала на собі більшість моєї ваги.

— Ми рушаємо, — пробурмотіла вона, — поверніть у камери нормальне живлення.

Я глянула на неї, але вона розмовляла не зі мною. Вона шепотіла у свою золоту шпильку у вигляді лебедя.

— Анічичирк, — нагадала вона мені, коли ми повернули в черговий довгий коридор. Ми йшли так стрімко, що в оглядових боксах, коли ми їх проминали, шелестіли білі завіски. Офіцери, що трапились нам по дорозі, здалися мені розмитими чорними плямами.

— Перепрошую, перепрошую! — Лікарка Беґбі кивнула на мене. — Мені треба відвести цю