Олександра Бракен - Темні уми

class="book">— Дозволь мені… — Ешлі глибоко вдихнула. — Скажеш мені, якщо щось трапиться?

І що тобі з того? — кортіло мені запитати, але натомість я пішла в дальній лівий куток нашого людного боксу. Мою зигзагоподібну ходу навколо рядів двоярусних ліжок супроводжували пильні погляди і перешепти. Міцно притиснуті до грудей таблетки обпікали, неначе вогонь.

— …вона пропала, — почулося звідкись.

Ванесса, ліжко котрої справа сусідило із моїм, тишком-нишком перебралась до Сем. Коли я з’явилася перед ними, вони замовкли на півслові і втупилися на мене. Очі вибалушені, роти роззявлені.

Згадуючи те, як вони там удвох сиділи, мені досі робиться гидко, навіть через роки. Скільки днів та ночей я просиділа на тому ліжку, перемовляючись із Сем, уперто нехтуючи спробами Ванесси втягнути нас у якусь дурнувату, безглузду розмову?

Місце найкращої подружки Сем зоставалося вакантним менше двох діб, поки туди не заповзла Ванесса, відтак не минало і дня, щоби вона мені про це не нагадала.

— Що… — Сем перехилилась через край ліжка. Вона не виглядала ні чванливою, ні неприязною, як завжди. Вона була….стривожена? Зацікавлена? — Що з тобою трапилось?

Я похитала головою, хоча мене аж розпирало від усього, що хотілося висловити.

Ванесса різко розреготалась.

— Класно, справді класно. І ти ще дивуєшся, чому вона більше не хоче з тобою дружити?

— Я не… — пробурмотіла Сем. — І фіг із ним!

Інколи мені було цікаво, чи хоч якась часточка Сем пригадує не тільки мене, але й те, якою людиною вона була перед тим, як я її переробила. Дивовижно, як мені вдалося стерти в її особистості все найкраще — чи принаймні все, що я в ній любила. Один дотик — і Сем уже не стало.

Декотрі дівчата цікавились, що за чорна кішка пробігла між нами. Більшість, гадаю, вирішила, що Сем вчинила жорстоко, сказавши, що начебто ми ніколи не були подругами і вже ніколи ними не будемо. Я на все те тільки знизувала плечима, хоча лише завдяки Сем ще можна було якось терпіти оте термондське існування. А без неї його просто не було.

Узагалі не було.

Я намацала пакетик із таблетками.

Наш бокс був коричневим: коричневе на коричневому. Єдине, що колись іще біліло, — то простирадла, проте із часом вони набули гидотно жовтого відтінку. Ні тобі полиць із книгами, ні плакатів, ані фоток. Тільки ми.

Я заповзла на своє ліжко внизу і занурилась обличчям у прану-перепрану постіль. Вдихнула знайомий запах відбілювача, поту і чогось напрочуд повсякденного — до розмов наверху я намагалася не прислухатися.

Гадаю, якась частина мене відчайдушно намагалася з’ясувати, чи спроможна я залагодити те, що накоїла зі своєю подругою. Але зробленого не повернеш. Усе скінчилося, колишньої Сем більше нема, а є лише винуватиця цього — я. Найліпше, що я для неї можу зробити, — зникнути; навіть якщо лікарка Беґбі не жартує й вони справді хочуть позбавитись мене, вони не запримітять між нами зв’язку. Не допитуватимуть і не каратимуть Сем, гадаючи, що вона допомагала мені переховуватись, а якби ми досі товаришували, то вони саме так би і вчинили. Нас у Термонді налічувалося понад три тисячі, а я була останньою Помаранчевою, можливо, у цілім світі. Чи передостанньою, якщо хлопчик з ізолятора такий, як і я. Вони дізнаються правду — то лише питання часу.

Я була небезпечна, і я знала, як вони чинять із небезпечними.

Життя в таборі спливало буденно, як завжди: вечеря в їдальні, відтак вмивання, а насамкінець — сон. Світло за вікном потьмяніло, і щоразу густіші сутінки видавались репетицією близької ночі.

— Гаразд, киці, — почувся голос Ешлі. — За десять хвилин вимкнуть світло. Чия черга?

— Моя. Можна продовжувати з того місця, де ми зупинилися? — Рейчел лежала в протилежному кінці боксу, але її скрипливий голос і глухий би почув.

Я навіть уявила, як Ешлі заводить очі під лоба.

— Так, Рейчел. Хіба ми колись інакше робили?

— Гаразд… отже… отже, принцеса? Вона досі сиділа у Вежі й сумувала.

— Дитинко, — встряла Ешлі, — ти або додай перцю, або я пропускаю твою нудну дупу і надаю слово іншій.

— Добре, — пискнула Рейчел. Я перекотилась набік, намагалась розгледіти її крізь ряди ліжок. — Принцесі було страшенно, страшенно боляче…

— О Боже! — І це був єдиний коментар Ешлі. — Наступна?

Мейсі щосили намагалася підхопити обірвану нить розповіді.

— Поки принцеса сиділа замкнена у Вежі, всі її думки вертілися довкола принца.

Я не дослухала, чим скінчилась казка, бо мої повіки настільки поважчали, що не заплющити очей було просто несила.

Якщо я колись і сумуватиму за чимось, пов’язаним із Термондом, то ось воно, — міркувала я, поринаючи в сон, — це саме те. Спокійні миттєвості, коли можна було побалакати про заборонене.

Нам доводилося самим себе розважати, адже особистих історій ми не мали — ні мрій, ні майбутнього, — окрім тих, які вигадували самотужки.