Нік Ремені - Не плач, кохана!

емоцій. Вона вже вдивлялася в дерев'яне місто, яке виднілося неподалік. Потемнілі від часу, дощів, снігів і вітрів дерев'яні будівлі викликали у жінки особливий інтерес. В цегляному Миргороді вона ніколи не бачила такого.

Калюжа, про яку писав Гоголь, давно перетворилася в упорядковане озеро, де плавали лебеді і косяки жирних карасів. Ніхто не лаяв малюків, які сиділи з вудками на березі.

Іра, як корінна миргородчанка, любила своє місто, за багато років зрослася з ним. Вона не уявляла свого життя без вареників і галушок, які в Полтавській області були чомусь такі смачні, що вона, буваючи в інших краях, ніколи не їла цих страв.

Як повелося з великого Гоголя, так і триває досі. Борошняні страви вважаються кращими і досі.

Іван з дружиною минули околиці міста, за якими розкинувся табір, вийшли на зупинку міського автобуса. Підійшов старенький ЛАЗ, вже заповнений пасажирами. Вони з Іваном влаштувалися в кінці салону, де можна було більш-менш нормально стояти.

Їхали до меблевого комбінату, самого великого підприємства, основна адміністративна будівля якого знаходилося в центрі населеного пункту. Старий автобус, здається не їхав, а повз, подовгу стояв на зупинках. Водій терпляче вичікував, поки в салон втиснуться всі бажаючі. Перед самим їх виходом переповнений автобус різко нахилився ліворуч. Пасажири припали до вікон. В салоні пролунало одноголосе: у-у-у-у…

Іра злякалася, їй здалося, що автобус зараз перевернеться. Не витримають його ресори і амортизатори. Вона міцніше вчепилася в поручень, за який трималася, притиснулась до Івана.

Незважаючи на паніку, що охопила її, подивилася у вікно і відразу забула про страх. За склом темнів чагарниками невеликий сквер. У центрі його на снігу, підстеливши шубу, зовсім голі люди займалися любов'ю. Білий зад то злітав, то опускався, навсібіч стирчали зігнуті ноги. Складалося враження, що намагається злетіти великий білий птах.

Майже відразу за сквериком автобус зупинився. Вони вискочили з салону, зітхнувши з полегшенням після тисняви.

— Як їм не соромно!? — обурилася Іра, як тільки вони рушили по м'якому снігу, минаючи струмочки. — Серед білого дня!

— Нажерлися до чортиків, ось і займаються любов'ю, де попало, — спробував спустити на гальма тему Іван. — Вони сховалися за кущами. Думають, що їх ніхто не бачить. А з автобуса все видно, як на долоні.

— Все життя в Миргороді прожила, але ніколи такого не бачила.

— Не бери близько до серця. Тут і не таке побачиш.

— Цікаво! Чому у нас так, а тут так, — не могла заспокоїтися Іра.

Іван, який у своєму житті не навчився обходити гострі кути і замовчувати невигідні для нього факти, видав всю інформацію, яку знав:

— Тому, що тут більшість населення складають колишні ув'язнені, яких не пустили за Урал. В районі за добу відбуваються десятки тяжких злочинів.

— Якщо в Миргороді іноді скоюють гучну крадіжку або вбивство, то про них все місто цілий рік говорить.

— Це ж не Миргород. Це Сибір. Тут зовсім інші порядки.

Вони пішли до цегляного будинку, який виднівся неподалік. Піднялися на другий поверх, де знаходилася дирекція. Почекали у просторій приймальні, поки звільнився директор.

Повний чоловік з дуже втомленим виглядом довго вникав у суть питання. Нарешті зрозумів, що від нього хочуть.

— Колишній механізатор? — перепитав Івана.

— У МТС у Миргороді працював. А це моя дружина — викладач.

Директор спідлоба подивився на вже немолоду пару.

— Я сам з України. До мене дружина не зважилася приїхати. Так і коротаю життя наодинці. Але давайте по суті. Вас, чоловіче, ми зможемо взяти механіком. Для дружини теж робота знайдеться. А з гуртожитком найближчим часом немає ніяких перспектив. Доведеться пожити на приватній квартирі.

— Подивіться на нас, — сказала Іра. — По нашому зовнішньому вигляду можна легко визначити, що нам далеко не по двадцять. У нас вже є діти і онуки. Невже не можна знайти хоч би маленьку кімнату в гуртожитку?! Щоб ми ні від кого не залежали, нам ніхто не накручував нерви, щоб ця кімнатка була наша.

— У нас постійно звільняються ув'язнені. Більшість їх не пускають за Урал. Всі просять маленьку окрему кімнатку. Але де їх взяти? Ось в чому питання.

У підсумку, вийшли з кабінету директора з «таком». Іван обурився:

— Навіщо треба було підкреслювати, що до нього дружина не приїхала. Не всі жінки такі.

Іру турбувало своє:

— Роботу знайти можна, але як бути з житлом?

— Переб'ємося на приватній квартирі, — спробував заспокоїти її Іван.

Іра зупинилася, подивилася в очі чоловікові:

— Ваня, уявляєш, що означає доживати свій вік на орендованій квартирі, коли кожен твій крок контролюється. Уяви, як стара господиня буде нам вказувати, що ми зробили не так, зробили не те, витрачаємо бездумно світло і газ…

Настрій Іри остаточно зіпсувався, незважаючи на те, що вона намагалася показати, що все йде нормально.

Іван відчував це і за її поглядами, і з розмов, які він намагався перевести в нейтральне русло.

Чим більше підприємств і організацій відвідувало подружжя, тим похмурішою ставала Іра. Їм абсолютно ніде не запропонували житло. А вона не хотіла доживати віку без свого кутка. На довершення до всього, Іра звернула увагу, що ніде не видно яблунь. Якщо і росли, то китайки, які давали дрібні плоди.