Рафал Земкевич - Спляча красуня

і скривився від заздрості й сорому. Не будячи його, втиснувся в мікроскопічну кабіну душу. Використав трохи більше води, ніж вимагав здоровий глузд, а потім виліз і знов почав обходити паркінг. По дорозі зупинявся перед кожним вартовим, випитував, хто коли повернувся, цікавився станом машин, що трапилося з дрібними пошкодженнями, про які йому повідомили, а коли таких тем забракло, просто розмовляв, як було вчора в Параховці, та взагалі, як життя. В Перхата могло бути похмілля, він міг бути роздратованим чи стривоженим, або мати сто інших причин почуватися зле – та люди завжди повинні бачити його енергійним, спокійним і непорушним. Він вважав це одним зі своїх обов’язків.

Справжній рух почався на паркінгу тільки тоді, коли ожили поставлені посередині телевізійні машини. Він бачив, як Клод стукав у двері буса Жаклін, і як його не впустили. Через певний час вона сама вийшла і вони довго розмовляли, але Перхат підійшов до них тільки тоді, коли підготовка до ранкового ефіру почала явно концентруватися навколо фургона Сплячої Красуні.

Він усвідомив собі, що ще жодного разу не наближався до цієї білої машини, в якій дівчинці вимостили гніздо з гектарів білого полотна і кілометрів трубок та кабелів. І жодного разу не придивлявся зблизька до неї самої – дрібної, постриженої під хлопчика, світловолосої, дванадцятирічної дівчинки з вічно одурманеним поглядом наркомана, завдяки якому вона й отримала від водіїв свою кличку. Він мав враження, що якби не хімікати, які сочилися через закріплений на зап’ясті катетер, її очі були б дуже живими й допитливими. По телевізору, якщо показували якихось дітей зі Сходу, то завжди зі смутними очима загнаних звіряток. В нього самого склалося враження, що тутешні діти були завзятішими за дорослих. Зрештою, це було очевидним. Діти завжди вважають свою ситуацію нормальною, не маючи з чим її порівняти і не втрачають вродженої радості життя. На його думку, діти були галасливими, нахабними та докучливими. Вони не викликали в нього найменшого розчулення чи інших позитивних почуттів.

Дівчинку саме розчісувала одна з медсестер, не Мензурка, а інша, з чорним волоссям, але один погляд на медсестру нагадав Перхату про Вєнічку, недбало розваленого в ліжку і переповненого щастям. В останню мить він усвідомив собі, що не повинен наближатися до малої, запам’ятовувати чи не дай Боже, шукати в ній якісь людські риси.

Нехай залишається в його пам’яті як предмет, телевізійна лялька, просто ще один вантаж, яких він вже стільки перевіз за своє життя – і нічого більше. Так буде краще.

Жаклін привітала його ніжною, теплою посмішкою – посмішкою “нічого не змінилося”, і цього було досить, щоб Перхат почувся раптом безмежно, просто по-ідіотськи щасливим. На якусь мить він забув про те, що його обличчя не повинно показувати жодних емоцій, і негайно подумки вилаяв себе, але ця мить була достатньо довгою, щоб Жаклін зауважила короткочасну посмішку на його обличчі. З вдаваним недбальством Перхат кивнув головою, докладаючи зусиль, щоб цей кивок нічим не відрізнявся від іншого, приготованого для Клода.

Той здавався здивованим. Мабуть, Клод був переконаний, що Перхат не може дочекатися, щоб вийти з машини Жаклін, куди саме тому – як він напевне гадав – його самого сьогодні не впустили. Не дивлячись на здивування, Клод скористався оказією, щоб негайно повідомити Перхата, яку роль він підготував для нього в сьогоднішній трансляції.

-- Та пішов ти, -- обірвав коротко Перхат. – Я чітко сказав: в цьому цирку участі не приймаю.

-- Пане Перхат, -- зітхнув Клод, широко розклавши руки. – Так не можна, Ви псуєте всю програму!

Надалі з розкладеними руками, він повернувся до Жаклін, з театральним:

-- Кохана, переконай його, тобі він точно не відмовить.

В Перхата навіть не було бажання послати його до дідька.

-- Гадаю, Клоде, що цю справу ми вже остаточно вирішили, -- промовила пані доктор тоном керівника великого фонду і зірки, якою захоплюються мільйони.— Залиш нас самих, будь ласка, мені потрібно дещо сказати пану Перхату.

-- Хай вам обом грець, -- знизив він плечима й пішов геть. – Як з такими працювати?

Властиво, їй не потрібно було нічого говорити. Якусь мить вони дивилися собі в очі й цього було достатньо, його занепокоєння зникло. І в цю мить Перхат усвідомив собі, що його так дратувало весь цей час, чого він не хотів признати навіть перед собою. Відкриття було настільки разючим, що він мусив поділитися ним, негайно, не задумуючись ані на секунду.

-- Я закохався в тебе, -- сказав він голосом повним безмежного здивування.

Ця мить тривала цілу вічність.

-- То в нас однакові проблеми, -- засміялася вона. Довгий час вони стояли мовчки, тримаючись за руки.

-- Я повинна тобі дещо сказати, -- обізвалася нарешті Жаклін і раптово щастя Перхата закінчилося, немов відрізали. В животі в нього все перевернулося і його охопив крижаний холод.

-- Так?

-- Це мій останній конвой. Тобто, останній такий конвой. Я сказала тим в Понтуаз ще перед виїздом, але… Хай там як, зараз я вирішила остаточно. Просто, ти маєш рацію. Я хотіла, щоб ти був першим, хто довідається, що я вже вирішила, раз і назавжди.

Холод в животі не відпускав.

-- Я теж тобі дечого не сказав.

Він не знав, як почати.

-- Пам’ятаєш, ти говорила, що в тебе враження, ніби ти чогось не розумієш. Спочатку я думав, ти знаєш… -- йому було дійсно важко вимовити це. – Бач, гуманітарні конвої у нас завжди під контролем якоїсь братви. Це чудове прикриття, при цьому завжди залагоджуються якісь додаткові справи…

-- Я здогадувалася про це. Це одна з причин…

-- Зажди, благаю. Справа складніша. Я теж нічого не знаю напевно, тільки здогадуюся…

-- Жаклін! Ходи мерщій, нема часу! – заверещав Клод з боку фургона.

-- Потім все мені розповіси, -- вона кивнула головою і вирушила в той бік, перед націлену на двері фургона камеру.