Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

них набув значно більшої актуальності. Його ідея полягає у такому зміцненні міждержавних стосунків у сфері оборони, за якого дрібніші військові сили в Європі, багато з яких спеціалізуються на виконанні певних місій, зможуть бути операційно інтегровані у більші військові підрозділи, що мають ширший спектр можливостей[46]. Ключовим елементом цих більш координованих сил має стати німецький Бундесвер. Якщо відповідні плани буде реалізовано, це означатиме, що напад Росії на Україну перекреслив один зі стратегічних пріоритетів Москви після 1945 року — стримування зростання військової потужності Німеччини.

ВІЙНА ПУТІНА ПРОТИ ЗАХОДУ

Росія відповіла на обурення Заходу з приводу її дій в Україні з демонстративною зневагою. Її керівництво продовжувало повторювати, що анексія Криму була «законною», робити вигляд, що не причетне до подій на сході України, які воно вперто називало «громадянською війною», та звинувачувати Захід і в першому, й у другому. Тим часом Росія активно забезпечувала продовження конфлікту на Донбасі та нарощувала свою боєздатність в інших точках. Ба більше, вона підвищила ставки, збільшивши масштаби та видимість свого впливу на політику західних столиць, зокрема, намагаючись втрутитися у перебіг виборчих кампаній. З точки зору Кремля, його втручання у внутрішні справи іноземних держав нічим не відрізнялося від підтримки, яку Захід надавав просуванню демократії на пострадянському просторі. Втім, ці намагання наштовхнулися на рішучий опір з боку західного істеблішменту, ще більше погіршивши відносин між ним і Росією.

Упродовж багатьох років у російських можновладців та пов’язаних із ними політтехнологів і медіаменеджерів була популярною концепція «м’якої сили» (soft power) Джозефа Ная, але вони інтерпретували її інакше, ніж сам автор. Якщо Най вважав «м’яку силу» переважно ресурсом, що підвищує престиж і привабливість[47], прокремлівських експертів вона цікавила переважно як інструмент, котрим можна скористатися для здобуття переваги у конфлікті. Тому замість збільшення привабливості Росії у світі та ймовірності того, що інші держави самі, без примусу, оберуть дружній щодо неї політичний курс, застосування цієї специфічної трактовки «м’якої сили» мало протилежний ефект: позиція Москви та президента Путіна в міжнародному співтоваристві не лише не посилилася, а, навпаки, ослабилася[48].

Двом важливим питанням про російську політику, як і самій цій політиці, наразі бракує прозорих відповідей. По-перше, як виглядає стратегічна мета російської політики щодо України та які засоби вона готова застосувати для її досягнення? По-друге, до якої міри Росія вважає новий статус-кво (де вона контролює невелику частину території України, але є ізольованою від Заходу і перебуває в опозиції до нього) бажаним результатом, який варто відстоювати у майбутньому?

Одне із центральних положень зовнішньополітичної доктрини Росії, успадковане від радянських часів, полягає в тому, що вона як велика держава має право вето в основних міжнародних питаннях. Це допомагає зрозуміти обурення її керівництва подіями в Косові та Іраку, коли США і НАТО вдалися до застосування сили без згоди Ради безпеки ООН. У війні на Донбасі Росія нарешті здобула те, чого бажала, де-факто наділивши правом вето сама себе: будь-яке рішення чи зміна статус-кво можливі лише за умови, що Кремль розглядатиме їх як вигідні для себе, адже він має достатньо інструментів для збереження поточної ситуації чи реагування на речі поза власним контролем шляхом її суттєвого погіршення.

Статус-кво в конфлікті низької інтенсивності, яку в будь-який момент можна підвищити, забезпечує Росію зручним важелем впливу і обходиться їй лише у 5% державного оборонного бюджету. Російська стратегія передбачає альтернативи у вигляді подальшої підтримки такого конфлікту та реінтеграції окупованих територій з Українською державою, за умови надання їм широкої автономії та збереження їх у сфері російських впливів. У кінцевому рахунку російська політична еліта, спираючись на давні й скомпрометовані ілюзії, все ще сподівається, що Україна повернеться до так званого «російського світу».

Російські керманичі наполягають, що запорукою мирного вирішення конфлікту була б відмова НАТО від прийняття України до свого складу та закріплення її нейтрального статусу. Прийняття такого підходу означало б повернення до світового ладу, в якому «великі держави» диктують правила слабшим гравцям. Майкл О’Генлон запропонував визнати «постійний нейтралітет»[49] європейських країн, які зараз не є членами НАТО, — від Фінляндії та Швеції до Сербії та України. Ця ідея базується на хибному припущенні про те, що Росія однаково ставиться до всіх країн, згаданих у плані. Насправді, хоча Росія не заперечує суверенітету Сербії чи Фінляндії, це зовсім не так у випадку України: якщо Росія і так скористалася з позаблокового статусу Києва для здійснення агресії, немає підстав вважати, що будь-який новий документ зупинить її та убезпечить Україну від її повторення.

УКРАЇНА, США ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ