Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

й не почула, коли до неї підкрались кілька добряче випивших хлопців. Один шарпнув за рукав, інший штовхнув у плече, третій схопив за куртку і собі відштовхнув. Скільки було тих поганців, дівчина толком не знала, бо вони снували довкола неї туди-сюди як снують комахи навколо засвіченої лампочки. А потім удар: боляче і темно.

Що було далі, вона пам’ятає смутно, але коли отямилась, у неї сильно болів живіт і розтріскувалась голова, а з рота смерділо спиртним. Сама вона була напівроздягненою. «Господи, мене зґвалтували?» — перше, що прийшло на думку дівчині. І то було правдою. Коли спробувала підвестись, відчула сильний біль у всім тілі.

Дійшла додому наче зомб і прямцем під гарячий душ. Коли вода з теплої стала холодною наче прокинулась від якогось дурного сну. Тоді й розридалась. Ридала так, мов би помер хтось найрідніший. Мати все чула, і навіть запитала що з нею, але Світлана збрехала матері, що провалила екзамен. «Ну й чого дурненька ревеш? Перездаш. Скільки б горя» — заспокоїла дівчину матір.

Світлана покинула інститут. Зовсім замкнулась в собі. На листи від коханого, що приходили майже щодня, не відповідала. А що вона йому відповість? Як пояснить, що вона втратила те, що берегла для нього скільки років. Як доведе йому, що була зґвалтована, коли вона навіть матері не призналась. А який толк матері розповідати? Її мати хоч і недурна жінка, але чомусь усіх зґвалтованих дівчат рахує за повій. Каже: «Ось я скільки років ночами ходжу, і ніхто мені нічого поганого не зробив. А ті повії повдягаються у короткі спідниці та чоловіків зваблюють. Самі собі вишукують пригод, а потім плачуть». Ось і всі мамині слова. Як такій признатись? Хіба така зрозуміє чи пожаліє?

А тут ще одна проблема додалась. За місяць Світлана зрозуміла. що вагітна від ґвалтівника. Ну чому біда ніколи не ходить одна? Що тепер буде? Що робити? Як діяти? До кого йти? Кому казати? В кого просити допомоги? Запитань купа. Голова аж розтріскується від запитань, а відповідей ані одної.

Рішення прийшло несподівано, коли відривала білий край від газети, щоб скрутити собі цигарку із «травки», яку вже кілька днів випрошувала у сусіда, бо та «допомагала їй трохи заспокоїти нерви і призабути проблеми». Світлана наткнулась на об’яву, що табір дитячого відпочинку «Світанок» запрошує молодих людей на роботу. Довго не роздумуючи зібрала речі, залишила матері записку, і вхопивши паспорта побігла на автовокзал, звідки відправлявся автобус.

У таборі зустріли добре. Взяли на «ставку» помічниці кухаря, ще й кімнату окрему дали. Світлана ночами думала відробити місяць, отримати зарплатню, і тоді вже можна буде думати про аборт. Вона не хотіла цієї дитини. Вона не мала права її народжувати, бо то був би спогад на все життя про ту жахливу подію, яку їй прийшлось пережити.

Місяць минув. І хоча роботи було мало, бо до першого заїзду школярів був це цілий місяць, це й час для Світлани все одно був дуже важким. Постійна нудота ніяк не йшла в контакт з роботою на кухні, хоча й варили мало, тільки для персоналу табору, але й того вистчило, щоб нанюхатись. Запах страв виривав із Світлани все нутро, але вона, що було сил трималась, бо додому з дитиною вертатись ніяк не могла. Якщо скоріше матері нічого про зґвалтування не сказала, то зараз як вона пояснить, що повернулась з іншого міста вагітною? Мати ніколи не повірить, що її дочка не «нагуляла» собі кидькака. Вихід — тільки аборт.

Світлана відпросилась у директора поїхати на кілька днів додому, збрехавши, що захворіла мати. Він не заперечував, відпустив з умовою, що вона відпрацює.

Дівчина вийшла із корпусу, і подалась довгою доріжкою до воріт табору, за якими була автобусна зупинка. Не встигла вона вийти за ворота, як її наздогнав молодий хлопець, що також збирався до міста. Хоча кілька днів тому вони уже бачились, але не були знайомими, що зробили тільки зараз.

Вони довго розмовляли. Цілих дві години. Виявилось, що Микола, так його звали, із того ж міста, що й Світлана. Вона розповідала про себе, він розказав трохи про своє життя. Вона довідалась, що він навчається в університеті на педагога, а в табір привозив документи, бо тут відроблятиме виробничу практику. Розповів, що сирота. Батька не знав, а мати померла зовсім недавно. Про себе Світлана розповіла тільки те, що могла. Не казати ж майже незнайомому чоловіку, що вагітна, і що саме зараз їде робити аборт. Здавалося б, їде вбивати дитину, а почуває себе спокійно і легко, хоча зранку була сильно знервованою і розбитою, бо цілу ніч проплакала над болючим рішенням. А зараз їй було так добре, як тоді в дитинстві у тата на руках.

Не доля була Світланиній дитині померти, проте доля була зустріти його, Миколу. Через негативний резус фактор крові лікар відмовив дівчині в операції, пояснивши, що наслідки можуть бути дуже поганими: в неї більше ніколи не зможе бути дітей. Лікар дав час подумати ще місяць, а потім, якщо вона таки прийме рішення перервати вагітність, то він звичайно не зможе їй відмовити.

Вона була шокована такою новиною. Не знайшла в собі сил навіть побачитися з матір’ю. Коли повернулась у табір, лягла в ліжко, і пролежала так до ранку не зімкнувши повік. Плакала, палила цигарки, до яких прив’язалась після сусідової «травки», і знову плакала. Коли зранку у її двері постукали, вона так і сиділа на ліжку, в піжамі з розбурханим волоссям і заплаканими очима. Двері тихо відчинились. На порозі стояв Микола. Тоді він і став для неї тим, хто вислухає, хто підтримає, хто підставить своє сильне плече. Їй треба було комусь виговоритись, бо серце рвалося від болю і образи за себе, а сказати й поскаржитись на гірку долю нікому.

Після Світланиної сповіді Микола довго не роздумував. Він просто взяв її за руку, і попросив стати його дружиною. Ось так, просто. Можливо вирішив підтримати її, а може просто стати батьком для її дитини. Таким батьком, якого в Миколи ніколи не було.

Світлана також довго не роздумувала. Вона згодилась, бо це був у її ситуації єдиний правильний вихід. Що тут думати?