Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

— Люди? Хіба ж то люди, що викидають хвору істоту, як непотріб якийсь? Як здорові були, та вірою і правдою служили, то потрібні були, а як беззубий пес чи сліпий кіт, то вже на смітник? — майже зі сльозами доводив своє Мотринин онук — десятилітній синьоокий хлопчик, сумний погляд якого, здавалось, пронизував до самого серця.

— То людські тварини, а не наші. Чим те все годувати? Скоро з таким прибутком і самі з голоду вмиратимем! — не вчухала стара. — Дай тобі, Боже, розуму!

— Чого так до Бога взиваєте, бабо, як ви в нього не вірите? — обурився малий.

— Як то не вірю? Що ти верзеш? — не своїм голосом крикнула стара, та перехрестилась. — Та я ж Біблію від обкладинки до обкладинки на пам’ять знаю…

— Якби ви, бабцю, вірили та святе писання читали, то знали б що тільки завдяки псові і котові ви, «люди», на світі живете…

Двадцять п’ять років так і жили: він зраджував, а вона… Вона чекала його вдома, як вірний пес свого господаря, хоч ласки від нього не знала, але все одно раділа його приходу. Спроби поговорити з ним закінчувались його заїждженою фразою: Є кращі від тебе. Ти на себе глянь — ти ніхто!

Одного ранку від просто не побачив на столі свого сніданку. Пішов до її кімнати, а вона вже й охолола. Важкий стогін вирвався із його грудей, запекло біля серця.

— Хто я тепер без тебе? Як мені жити тепер? Кому я потрібен окрім тебе?

Сірі хмари огорнули осіннє небо. Ціленьке село зібралось на подвір’ї. Ще б пак: «Такі молоді, ще б жити і жити. Ось як то Бог дає: забрав обох за раз», — не вщухали сусіди.

— Тепер набудемось разом, — шепотіла її душа відлітаючи у вись.

— Ніхто мені не потрібний окрім тебе, — відповідала душа чоловіка, приєднуючись до жіночої в тому нестримному польоті у безмежність.

Любилися, кохалися, як голуби в парі,

А потім розійшлися, як на небі хмари.

Ну й що з того, що любилися? Що з того, що кохались? Видно, не суджено їм було бути в парі. Видно не доля…

…Світлана з матір’ю проживали у старій однокімнатній «хрущовці» на краю міста. Так склалася доля, що батько їх покинув. Здавалось, з ким не буває. Не зрозуміли люди одне одного, не» притерлись», не зійшлись характерами, ось і розлучились. Але якби ж то так. Тут зовсім інше: Світланин батько залишив матір не задля будь кого, а заради дружини свого власного брата. Так вже сталось. Що ж нині судити чи жалкувати? Світланина мати також досі його чекає, хоча у батька вже нова родина і інші діти.

За всі ці роки батько ані разу не з’явився, і навіть не дався чути. Як Світлана його чекала. Як прислухалась до кожного кроку за дверима, до кожного чоловічого голосу. Їй здавалось: ось зараз він увійде, поцілує її, можливо попросить пробачення за довгу відсутність, а можливо зовсім без слів візьме її на руки, і підкине високо-високо, як тоді, коли їй було чотири роки. Як того дня, коли він пішов із їхнього життя. Тоді їй здавалось, що то не батько, а ніби ангел її тримає у своїх обіймах. Так їй було спокійно і затишно. А потім все враз погасло, посіріло, опустіло…

Але батько не приходив. Натомість у Світлани появився коханий, Володя, який звичайно не міг замінити їй батька, але з його появою вона відчула міцне плече підтримки. Завжди й у всім Світлана могла покластися на свого хлопця. Він навіть домашні чоловічі роботи у її з мамою невеличкій квартирці переклав на свої плечі.

Світланина мати також дуже звикла бачити хлопця щодня у них. Вона вважала його рідним. Мати була спокійною за дочку, коли йшла у нічну зміну на пекарню, залишаючи молодих разом. Володя ніколи не дозволив би собі образити Світлану. А що вже постояти за дівчину вмів, тут без сумніву. Навіть пики бив якимось двом «громилам», коли один із них сказав щось нецензурне в адресу дівчини. Він тоді й сам добрих тумаків дістав, але за честь коханої заступився.

Ще з перших днів їхньої дитячої дружби, мабуть з класу шостого, так повелося, що кожного ранку перед тим як Світлана прокинеться і відслонить фіранку на віконці кімнати, він клав на її підвіконня букетик квітів. Вони були завжди різними: польовими, лісовими, купленими на базарі, і навіть краденими з міської клумби. Але не було такого ранку, щоб бодай одну квіточку він не поклав на її підвіконня. Одного разу захворівши, навіть свого молодшого брата відправляв з квітами, щоб Світлану не розчарувати. Благо, жили вони в одному кварталі.

Життя розлучило молодих людей, коли Володі прийшла повістка до армії. Його відправили аж у Севастопіль, а вона вступила до інституту в рідному місті, і з головою погрузла в науку. Здавалося б: що то рік Але для закоханих в розлуці він такий довгий. Кожен день як місяць. Світлана чекала. Щодня писала листи, хоча могла скористатись мобільним, і надсилати СМС-ки. Та їй здавалось, що писати на папері, то набагато романтичніше. Володя також їй писав часто. Вона складала всі його листи до купочки, і перев’язувала рожевою шовковою стрічкою, як іноді роблять героїні кінофільмів. Світлана уявляла собі той день, коли її коханий повернеться, вони сядуть разом, і перечитають всі листи до єдиного.

Якби ж то знав, де впадеш, то й підстелив би…

Пізнього лютневого вечора дівчина поверталась з бібліотеки. Щоб дійти додому, потрібно було перетнути добрий шмат парку. Місце не зовсім безпечне, але Світлана щодня цим парком ходила, бо жила поруч. Дівчина швидкою ходою долала останні метри неосвіченого парку. З навушниками у вухах, вона