Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

Підлітаючи до Ярмарку Доріг, шершень Бу побачив лише хлопчика-мізинчика, котрий шмигонув у автобус. А більше жодного гнома на мосту не лишилося. Куди поділися? Шершень Бу не знав. Але він був зовсім недурним шершнем. Якщо на Ярмарку не лишилося жодного гнома, значить, в іншому місці щось цікаве привернуло їхню увагу. А значить, там, куди здиміли гноми, шершень напевне знайде Гролика. Отож.

Відтак шершень Бу теж залетів у автобус і заховався. Він уже навчився ховатися.

Зачувши гомін гномів на дорозі, шершень Бу не втримався і визирнув назовні. Краще б він цього не робив. Шершень Бу визирнув саме тоді, коли автобус порівнявся з насипом, де мешкали злопи. Саме тоді всі злопи спостерігали за цілим натовпом дорожніх гномів. Адже такої кількості щасливих гномів, та ще й із восьминіжкою, чоловічком-нігтик і хлопчиком-мізинчиком ніхто ніколи разом не бачив. Еге ж, усі місцеві злопи воліли на власні очі бачити те, про що розповідатимуть дітям протягом багатьох поколінь.

У декотрих старших злопів не вистачило витримки, й вони полізли по норах. Молоді мали більш міцні нерви. Вони тріскотіли й мріяли куди-небудь поїхати разом із гномами. Піщинки під їхніми лапками крутились, ніби коліщатка. Молоді злопи кректали, сповзали, але старанно витріщалися на гномів. А старі злопи позалазили в нори й закрилися пробкою від лимонаду. Отак.

Злющий шершень Бу, уздрівши злопів, зрадів. Він за ними скучив. Він таки був ніби ручним шершнем.

То й що?

Ясна річ, шершень Бу знав лише одних злопів — тих, що його приручили. Інших він ніколи не бачив. А це побачив. Шершень Бу так сторопів, що протер би очі, якби міг. Він вилетів у вікно автобуса й помчав до злон’ячих нір. Він хотів збагнути, що тут роблять його господарі. Бо цих злопів він вважав господарями. Бу прагнув отримати нові вказівки. Він націлився на нору й чимдуж помчав до неї. Та саме тієї миті, коли злющий шершень Бу летів до нори, злопи — хлоп! — і замкнулися. Шершень Бу втелющився в накривку від лимонаду. Це була гарна кришечка, вона міцно затискалася, й він — бац! — увіткнувся в пробку. Упав догори лапками і знепритомнів.

Гноми не звернули уваги ні на злопів, ні на шершня. Навіть гном Гролик не звернув уваги. Мандрівники пострибали на рейсовий автобус і поїхали в потрібному напрямку.

— Їдемо! — галасували шляховички.

— Уперед! — горлали путівці.

Гном Гролик вештався автобусом і шукав грамотку.

Гноми розмістилися хто на даху, хто в салоні, хто на антені, а хто на дзеркалі заднього огляду. Вони й далі обговорювали зашифроване послання Божени. Гролик метався з одного кінця автобуса в інший, однак лист до рук не давався. Його передавали одне одному, він то випливав в з-під сидінь, то ховався за фіранками. Гролик замучився протискуватися крізь натовп. Та й усі невдоволено бурчали.

— Сидів би собі на місці, — докоряв чоловічок-нігтик.

Зазвичай дорожні гноми мандрували поодинці й не звикли до тісняви. Але сьогодні автобус був настільки забитий дорожньою братією, що у пасажирів просто мерехтіло в очах. У пасажирів мерехтіло в очах, і люди думали-гадали, що б це означало? Холодну зиму чи врожай на сливи? Чи це наслідки озонової діри над Антарктидою? Гноми — маленькі дорожні істоти — перебували в трохи інакшій геометрії, ніж люди, й людям важко було їх побачити. Для людини побачити гнома так само складно, як і веселку. Хоча у веселці нема нічого особливого, ми ж не можемо нею милуватися, коли забажаємо.

На високих стовпах, на гніздах, більших, ніж колеса самоскидів, позвішували донизу довгі дзьоби чорногузи. Птахи гномів бачили.

«Що ж мені написала Божена в грамотці?» — занепокоєно думав Гролик. Він уже понавигадував різного. Божена могла захворіти й благати про допомогу, могла переказувати важливі новини, запросити кудись чи щось замовити. Гролик хвилювався.

Нарешті, поминувши місточок-крихітку, проскочивши величезну калюжу, поминувши лісок, автобус наблизився до Браниці. Грамотка нарешті перейшла до рук Гролика. Він заспокоївся й почав розмірковувати, як же їм дістатися від автобусної зупинки до Бодайки.

Віддалік бовваніла водокачка. Вона стояла в центрі великої луки із соковитою зеленою травою (якщо мою книжку коли-небудь читатимуть корови — їм буде приємно). Десь там неподалік водокачки оселилися чумачки у своїй Бодайці.

Чумачки, до яких прямувала превесела компанія гномів, жили — не тужили, гостей не чекали, а тих, хто добрався, — не виганяли. Жили собі та були у своїй Бодайці. Відтоді, як волики зникли з українських шляхів — звідти пішли й дорожні гноми-чумачки. Вподобали собі невеличку галявину під Браницею й не збиралися повертатись на дороги доти, доки на дороги не повернуться волики та Великі-чумаки. Чумачки не збиралися відмовлятись від воликів, і жоден інший транспорт їх не цікавив. Ані велосипеди, ані вантажівки, ані трактори, ані лімузини. Не приваблювали чумачків катери й підводні човни. Хоча, якщо хочете знати, зустрічалися серед дорожніх істот ті, хто мандрував на підводних човнах. Щоправда, космонавтів серед дорожніх гномів досі не було.

Позаяк воликами на дорогах і не пахло, то чумачки мирно чекали їхньої появи на своєму хуторці Бодайці. Общинка чумачків непогано там влаштувалася: чумачки загородили територію Бодайки захисним екраном, який буцав сторонніх, і