Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

Бодайка — хутірець чумачків — знаходилася у видолинку. Тут протікав струмочок та росла кропива. Бодайка розташована була трохи осторонь дороги, тож до маєточку чумачків не вела анінайменша стежинка. Чумачки самі так захотіли. Тому ті, хто мав намір потрапити в гості до чумачків, до Бодайки мусили добиратися чим вдасться — чумачків це не обходило.

Саме через те, чим добиратися до чумачків, у автобусі спалахнула суперечка.

Простець Тиша почувався найзацікавленішим. Хоча, здавалося, йому що? Він міг дістатися до чумачків потрійним гномським стрибком. Він знав навколишню місцевість, ніби свої п’ять пальців. Але простець Тиша не міг узяти з собою всіх дорожніх гномів, які бажали відвідати чумачків. Він не міг стрибнути навіть з одним гномом — гномом Гроликом. Тому що потрійний стрибок — сольна вправа.

Здоровий та високий хлопчик-мізинчик широким кроком зумів би від автобусної зупинки до хутірця чумачків і сам дійти — годин за десять. Але й він не міг нести із собою товаришів — отже, й це не знімало проблему.

Восьминіжка Сежелен загалом могла б запрягти коників, проте їхати кониками все одно, що літати повітряною кулею. Коники не слухалися й стрибали хто куди. Банник та роуді, а ще близнята доо нічим не допомагали, а тільки розповідали, що в їхніх високоцивілізованих країнах подібних проблем не існує. Що в їхніх країнах усюди прокладено дороги. Що в їхніх країнах під’їхати можна майже куди завгодно — була б машина. Вони без упину буркотіли й мало не хором гудили українське бездоріжжя й таке інше, зовсім не беручи до уваги, що це не бездоріжжя вибрало чумачків — це чумачки вибрали бездоріжжя. І що ні в Англії, ні в Німеччині, ні в США, ні в Японії нема такого древнього народу, як чумачки. Навіть близьких до них дорожніх народів не збереглося. І щодо того, що в розвинених країнах повсюдно прокладені дороги, банник та роуді прибріхували. Жив я в Німеччині. Там теж завжди можна знайти куточок, у котрий не ступало колесо машини. Іноземні гноми лаяли українське бездоріжжя, однак з автобуса не зістрибували й назад не поспішали — так усіх цікавив загадковий лист від Боженки.

— Ха! — закричав раптом хлопчик-мізинчик Ілько, метляючи ногами на кермі. — А я знаю, як далі робити. Я знаю, як добратися до чумачків. Ми прибудемо до Браниці, а там на дещо пересядемо…

— На що? — із сумнівом спитав простець Тиша. — Там нічого не ходить.

— Ще й як ходить, — засміявся хлопчик-мізинчик, — ще й як! Просто-таки не ходить, а бігом бігає!

— Коли ми приїдемо до Браниці, — провадив далі хлопчик-мізинчик, — ми попросимо довезти нас до хутірця чумачків цепового пса Фау.

— Авжеж! — зрадів простець Тиша. — Звернемося до Фау!

Мушу вам сказати, в дорожніх гномів у цьому світі багато добровільних помічників. Крім машин, вони можуть скористатися допомогою бродячого пса й пішохода, і їжачка, зрештою, навіть ворони. Та ви, певне, чули казку про Нільса та гусей. Коли Нільса перетворили на гнома. Можете мені вірити — Нільс став гномом і катався на гусаку. Так що нічого дивного не бачу в тому, що дорожнього гнома Гролика або шляховичка Добриньку чи навіть банника іноді підвозила яка-небудь ворона. Просто зараз не варто було ловити горобчиків, гав чи вужів — уся компанія залюбки розміститься на дворовому собаці Фау.

— Це який-такий Фау? — смикнула плечиком Чарівна Ши, яка ніколи не бувала в околицях Браниці і нічого не знала про колишнього цепового пса. Та й не тільки Ши, інші гноми теж воліли почути про Фау. Всі зібралися в купу довкола хлопчика-мізинчика й вимагали розповіді.

— Я там, — мовив потішений загальною увагою хлопчик-мізинчик, — кожну квіточку знаю, в цій Браниці, кожен будячок. Там у мене навіть сонечко-поштарик є приручене. Мене чумачки навчили використовувати сонечок як поштових голубів.

— До чого тут сонечка? — гнівалися слухачі. На кожній вибоїні дорожну братію розносило по автобусу, ніби космонавтів у космічному кораблі, тож їм доводилося докладати чималих зусиль, аби знову зібратися навколо оповідача, хлопчика-мізинчика. — До чого тут сонечка? Ти нам про колишнього цепного пса Фау розкажи!

— Колишній цепний пес Фау, — із гідністю почав хлопчик-мізинчик, — небезпечний і сильний звір…

Простець Тиша пирхнув.

— Якщо мені заважатимуть, я перестану розповідати, — образився Ілько.

На Тишу зашикали. Тиша зніяковів. Він нічого такого не мав на увазі.

— Звісно, Фау небезпечний на вигляд… На вигляд він просто звір…

— Далі! Далі розповідай! — закричали зацікавлені гноми хлопчику-мізинчику. Ніхто не хотів іти пішки від зупинки.

«Ліпше на собаці, — думав кожен гном, — ніж, скажімо, стрибком. Ліпше вже на акулі або крокодилі». Гноми потрійних стрибків не любили. Ну, принаймні всі, крім простеців.

— Фау, — з гідністю вів далі хлопчик-мізинчик, — колишній цеповий пес. Він там усю околицю знає. Бо коли він із цепу зірвався, інших справ у нього не було, крім того, щоб вештатися Браницею та її околицями. Фау перезнайомився з усіма. Він і чумачків знає, і ельфійські стільники, вони там недалеко, і Срібних жужелиць… Навіть ситника.

— Хіба там і ситник мешкає? — здивувався дорожній гном Гролик.

— Ситники зазвичай у глушині не живуть, — теж здивувався Ґансі.

А простець Тиша посміхнувся. Із Ситом-ситником, котрий мешкав неподалік від Бодайки, він мав пригоду. Колись